Художні особливості естрадного мистецтвa.

Двадцяте століття називають століттям естради, дев’ятнадцяте – століттям літератури, а епоху Відродження – золотим століттям образотворчого мистецтва. Ці визначення говорять не стільки про популярність того чи іншого виду творчості, скільки про його можливість точно відобразити світосприйняття епохи, її духовні цінності, надії та ілюзії. Здавалось би, естрада – наймолодший з видів мистецтва, але нове, як відомо не з’являється на порожньому місці. І своїм корінням все нове йде далеко у минулі століття. Ще в часи Римської імперії (ІІст.до н.е.-Vст. н.е.) існувало розділення музики на серйозну класичну і так звану побутову – народну музику корибантів – фрігійських жреців, які супроводжували свої релігійні служби співом і танцями. Саме цю музику і можна вважати прообразом сьогоднішньої естради. І вже тоді елітарні музикознавці називали її легковажною і розбещеною. Але саме вона і була живою музикою свого часу. Вона жила поряд з простим народом, для якого були однаково недосяжні як мова аристократії – латина ( “чернь” розмовляла змішаною італійсько-французькою), так і елітарна класична музика. Історичні витоки естрадного мистецтва ми більш детально розглянем в наступних лекціях.

Що ж таке сучасна естрада? В точному перекладі з латини – естрада – це помост, підлога. Ми називаємо естрадою відкриту концертну площадку, яка припіднята над землею, або над рядами глядацьких крісел. Сцена, на відміну від естради являє собою закриту з трьох сторін концертну площадку. Отже, естрада – це, перш за все, відкритість. Відкритість всього – акторського мистецтва, принципів зовнішнього оформлення, способів спілкування з публікою.

Естрада – це багатожанровий вид мистецтва, що поєднує в собі елементи театрального, музичного, циркового видовищ.

Як і кожен вид мистецтва (театр, живопис, література), естрадне мистецтво має свої особливі ознаки. Найважливішою з них є імпровізаційність – вміння з честю вийти з любої ситуації, моментально відреагувати на певні події. Другою особливістю естради є лаконізм. Це поняття розповсюджується буквально на всі сторони естрадного мистецтва – авторський твір, акторські засоби його втілення, компоненти зовнішнього оформлення, умови демонстрації. Лаконізм дозволяє естраді оперативно відгукнутись на будь-яку соціально важливу подію. Отже, соціальна мобільність є третьою ознакою естрадного мистецтва.Ще однією рисою, притаманною естраді, – є святковість, “легкість” і жанрова розкованість.

Естрада – синтетичне мистецтво. Естрадна вистава (концерт) складається з окремих номерів (творів) різних жанрів (пісня, танець, сатиричний памфлет, пантоміма, ілюзія тощо). В створенні естрадних номерів приймає участь багато людей. Це поети, композитори, аранжувальники, звуко- і світлорежисери та оператори, костюмери і техніки, і, звичайно ж, артисти-виконавці. Вони безпосердньо спілкуються з глядачем. Від їх таланту і майстерності найбільше залежить успіх праці всіх учасників цього складного процесу.

Звичайно, найпоширенішим жанром естради є пісня та інструменальна музика. Роль музики в культурі XXст. найбільш яскраво виявилась після Другої світової війни (1939-1945рр.) Ніколи раніше потреба людей в ній не була такою гострою. Музичні стилі, жанри і направлення входили в життя всіх без винятку поколінь, національностей та прошарків суспільства. Місцем проведення концертів і музичних вистав стали не тільки жорсткі рамки оперних театрів чи концертних залів, але і стадіони, міські площі, монументальні пам’ятки архітектури, в яких можна зібрати десятки тисяч глядачів. А завдяки сучасній техніці аудіо- і відеозапису спілкування з музикою стало можливим в любих умовах.

Музиканти другої половини XX ст. відчули тісний зв’язок зі слухачем. Вони прагнули до єднання з аудиторією, нерідко провокували її на безпосередню реакцію і ставили слухача в умови живого діалогу з музикою. Саме тепер музиканти змогли реалізувати властивість свого мистецтва поєднувати людей, вправно створюючи у величезної аудиторії потужні емоційні поривання – як позитивні, так і негативні.

Сучасна класична музика, джаз і рок – три головні гілки музичної культури другої половини XX ст. Важливою сферою музичного життя цього періоду стала і поп-музика – складний комплекс популярних музичних направлень і індустрії розваг. У класики, джазу і року є спільний корінь – традиції фольклору. Народна музика незмінно підтримувала творчі пошуки професійних музикантів, хоча самі вони не завжди це усвідомлювали. Коипозитори XIX ст. працювали в основному з міським фольклором, що досить часто вже пройшов професійну обробку. XXcт. відкрило сільську народну музику, її драматизм і незвичну гостроту звучання, що одночасно і лякала, і заворжувала. Система мислення, виявлена у старовинному фольклорі, була співзвучною трагічному духовному досвіду сучасної людини.

Пошуки в цьому напрямку вплинули на виникнення в 50-х роках рок-музики – явища, що в короткий термі перевернуло музичний світ. Дати визначення рок-культурі дуже тяжко. Це особливий спосіб життя в музиці, в якому об’єднались композиторська творчість та імпровізація, музика і сценічне дійство, живе звучання голосу чи інструменту і складні ефекти електронної техніки. Виникнувши під впливом фольклору, ця культура ніколи не пов’язувала себе з конкретними національними традиціями: мова року інтернаціональна і направлена на об’єднання людей різного походження і світогляду. Ведуча роль в рок-музиці належить психологічному та емоційному впливу, що виходить часом від одного слова чи звуку. Величезне значення має вплив звукової потужності музики на психічний стан слухача: під час виступів, як правило, використовується потужна і складна звукопідсилювальна апаратура. Творчість рок-музикантів неможлива без колективу. Його учасники не тільки виконують, але нерідко й творять музику разом. Тим не менш на сцені кожен з них знаходить індивідуальні форми самовираження, вступаючи в