Найбільш видатні і характерні його зрілі симфонії починаючи із 3-ї, присвяченої Р.Вагнеру (1873), і особливо 4-та (“Романтична”, 1874), 7-ма (1883, 2-га частина симфонії виникла під враженням смерті Вагнера), 8-ма (“Трагічна”, 1887), 9-та “(“Готична”, 1894). Більшість симфоній перероблювалося композитором. 9-та симфонія була закінчена, 1-й передували дві симфонії, не виконані при житті композитора і не мавші нумерації.

Для творчості Брукнера характерна етнічна підвищеність. В симфоніях композитор втілив повагу перед красою. Для симфоній Брукнера характерні довгі хвилі нарощувань.

У Брукнера був великий дар мелодичних винаходів. Музична тканина його вигадок поліфонічна. Гармонія відмічена завойовуванням пізнього романтизму. Оркестровка оригінальна.

Писав:

для солістів, хору і оркестру – Реквієм, Меса № 1, Меса № 2, Меса № 3, Missa solemnis, 150-й псалом, Ave Maria. Для оркестру – увертюра, симфонія (дві не пронумеровані, тобто перші), симфонія № 1, № 2, № 3, № 4 “Романтична”, № 5, № 6, № 7, № 8, № 9 не закінчена. Камерно-інструментальні твори – струнний квінтет.

Вольф Хуго

Вольф (Wolf) Хуго (13.ІІІ.1860, Відніш-грац, сьогодні Словеньградец; Югославія – 22.ІІ.1903, Відень) – австрійський композитор і музичний критик.

В 1875-77 вчився у Віденській консерваторії. В подальшому самостійно добився вільного володіння фортепіано і знання музичної літератури. В 1881-82 рр. диригент Зальцбургського міського театру. В 1884-87 Вольф співпрацював в щотижневику “Wiener Sakonblatt”. З 1888 виступав в якості акомпаніатора.

Переломом в житті Вольфа виявився 1888 р. Вольф склав ряд зрілих творів – пісні на слова Е.Мерине, Й.Ейхендорфа, І.В.Гете. В 1888-91 Вольф завершує збірник пісень на тексти Ейхендорфа, Гете, створює “Іспанську книгу пісень”. Пісні Вольфа завойовують все більше визнання.

В 1892-94 – період творчого мовчання композитора. В 1895 Вольф пише комічну оперу “Коррехідор”, в 1896 закінчує “Італійську книгу пісень”, в 1897 р. починає створення музичної драми “Мануель Венегас”. Тоді його настигає перший приступ невиліковної хвороби і в 1898 р. Вольф потрапляє в лікарню для душевнохворих, де він і помер через 4 роки.

Більшу частину спадщини Вольфа складають пісні (приблизно 300).

Творче кредо Вольфа визначалося в позитивній осмисленості побуту. Композитор відносив себе до “об’єктивних”, зацікавленим в судженнях про навколишнє зі сторони, що відбилося на виборі ним поетичних сюжетів. В багатьох піснях Вольф досяг такої рельєфності в передачі діяльності, що вони сприймаються як драматичні сценки. З точки зору прийомів речового інтонування Вольф близький творчості А.С.Даргомижського і М.П.Мусоргського. Велику увагу Вольф приділяв розробці партії фортепіано, збудовану на розвитку характерних мотивів.

Писав:

опера – Коррехідор (Der Corregidor, лібрето Р.Шайдер по новелі “Трикутна шляпа” Анаркона, 1896, Ман гейм); муз. драма – Мануель Венегас (текст М.Херес по тору Анаркона, 1897, не закінчена); для оркестру – симфонічна поема Пентесілея (по трагедії Г.Кейнса, 1883-85), Італійська серенада (для малого оркестру, 1892; переробка варіанта для струн. квартету, 1887); камерно-інструментальних творів – струн. квартет (d-moll, 1878-84); для голосу з фортепіано – Вірш Е.Меріме (1888), Вірш Й.Ейхендорфа (1888-89); Іспанська книга пісень (по П.Хейзе і Е.Гейбелю, 1889-90), Старі наспіви. Шість віршів Г.Келлера (1890), Італійська книга пісень (по П.Хейзе, 1890-91, 1896); Три вірші Мікеланджело (1897).