.

П л а н :

Вступ.

Дитячі роки.

Навчання Б. Лепкого.

Творча спадщина.

Висновок.

В історії української літератури яскравішої зірки, ніж Богдан Лепкий, після зорі Франка від початку століття і до 1941 року, мабуть, не було. Але багато людей, нажаль, мало або майже нічого не знають про цю надзвичайну людину, хоча уже й з’явилося немало розвідок та видано майже всі твори славного галичанина.

“Його великий талант лірика, повістяра, вченого, літератора та небуденна працездатність нагадують тих титанів творчої праці, які залишають незглибимий слід в історії свого народу”, - писав у вступному слові до книги “Богдан Лепкий” професор Оттавського університету Констянтин Біда в 1976 році.

Ще за життя Богдана Лепкого його багатющу письменницьку спадщину високо оцінили галичани, українці в діаспорі, видатні літературознавці світу. Про поезію і про прозу та літературно-мистецькі жанри вже чи мало писали критики, але, на жаль, майже не вивчені історичні основи тетралогії Богдана Лепкого “Мазепа”, яку так високо оцінили сучасники – від князя української церкви митрополита Андрея Шептицького до Директора “Української бібліотеки ім. С. Петлюри” в Парижі професора Романа Смаль-Стоцького.

Очевидним і незаперачним є той факт, що найсильніший, і, по суті, домінантний вплив на естетичне кредо Б. Лепкого мало родинне середовище, Поділля, з його невідцвітним фольклорно-етнографічним букетом. Сам же письменник у “Заспіві”, одному з ранніх віршів писав:

Колисав мою колиску

Вітер рідного Поділля,

І зливав на сонні вії

Степового запах зілля.

Колисав мою колиску

Звук підгірської трембіти...

Богдан Лепкий – син золотокосого Поділля, виростав у обіймах отого патріархального оточення, що було важливим фактором формування світогляду і життєвих принципів. Те оточення не могло не спричинитися до глибинного впливу на душу майбутнього літератора, на формування його людської вдачі й естетичного код. “Поручинські газди” ходили в чоботях на підковах, котрі їм робив місцевий коваль, носили “куртини” з домашнього сукна, брилися бритвами, зробленими із старої скошеної коси, жінки вбиралися в “димки” (полотно з вибитими узорами),вишивали гарні сорочки, мережили їх – словом, це було старосвітське соло, котрого ще не торкнулася культура 19 ст.. Веснянки, гагілки, обжинки, колядки, щедрівки, множество легенд, переказів,- усе, як колись, в дуже давніх часах”.

Виховуючись з дитинства у священичій родині та в оточені галицької інтелигенції, малий Данко багато узнав про рідний край і вже юнаком черпав відомості з історії Україи. Спочатку – з розповідей батьків, з бібліотеки діда, а потім – з бібліотеки Бережанської гімназії. Та найтісніше життя і творчість Богдана Лепкого пов’язані з Рогатинщиною, а саме з селами Черче та Жовчевом.

З часом навчаючись у Львівському університеті, слухав курси відомих тодішніх професорів Омеляна Огоновського, Ізидора Шараневича. Доктор В. Лев у своїй книзі про Б. Лепкого справедливо писав:”Велекий вплив на зацікавлення Лепкого історичною тематикою мав його щирий друг Вячеслав Липинський (1882-1931),талановитий історик і звеличник героїчної минувшини України”. Потім його творчий й науковий шлях проліг до Віденських академії мистецтв та університету, Ягелонського університету, через вогниво знань яких пройшов Лепкий від студента до професора та завідувача кафедри.

Коли сьогодні, на відстані часу, перечитуємо поезію, прозу, документалістику, історико-літературознавчі студії письменника і вченого, то направду відчуваємо, як то тут, то там змінюються-переливаються і, неначе промені змигують етюдна споглядальність, фольклорна інтонаційність образів та символів, публіцистична панорамність, психолого-аналітична заглибленість. Але все це фіксуємо як результат потужної системної праці.

В одному з берлінських листів до В. Гнатюка Б. Лепкий зізнався, що завше писав про те, що саме диктував йому “голос народної совісті”.

Доля круто поверталася до Богдана Лепкого,але де б він не був, його зболена, стуртурована душа рвалася в Україну. Думається, що той внутрушній душевний трагізм, який гнітив Лепкого як людину, так чи інакше відбивався у показі ним матиринсько-жіночого у психіці героїв, що, звичайно, продовжувало пувну художню традицію у зображенні “жіночої України” (значна частина оповідань збірок “Щаслива година”, “З села”, “З життя”, “Донька і мати”, “Оля”).

На жаль, у нашому літературознавстві раніше домінував напрям псевдосоціального, псевдофілософського аналізу літературного процесу. Кожного, без вийнятку, літератора підганяли під заготовлені схеми. Коли ж не вписувалися деякі у вироблені ідеологією постулати, - їх вилучали з процесу, або ж пришивалися їм усякі “ізми”. У тому розряді не одне десятиліття перебував і Б. Лепкий. Має цілковиту рацію професор Микола Ільницький, коли стверджує, що “натура його редше споглядально-рефлективна, звернена в середину ліричного героя”.

На думку самого ж Б. Лепкого, найвища цінність, яка криється в літературних творах, - це “сила зворушливості, до сліз або до сміху, до найвищої розкоші або до глибокої розпуки...”.

Недарма Іван Франко після прочитання перших оповідань Б. Лепкого в тодішній галицькій газетно-журнальній періодиці відзначив в огляді “Українська література за 1899 рік”, що “індивідуальність Лепкого менш діяльна і політична, ніж в останніх українських новелістів (В. Стефаник, Л. Мартинович, М. Черемшина, М. Яцків); він має м’який вразливий і поетичний характер; однак у його новелах є і щасливі моменти, красиві описи і добре висловлений тихий меланхолійний настрій (В. Качкан)”.

Навіть у літературно-критичному нарисі про Шевчнків “Кобзар” Б. Лепкий уможливлює весь раціонально-аналітичний хід думки обрамити тією мінористикою, що характеризує українську ментальність. Подивімося, як тонко і ненав’язливо робить це автор: “Покажіть мені пана, котрий би своїм дітям лишив такий багатий спадок, як він у своїх творах. Покажіть мені вождя, котрий відбув такі далекі походи, як він...