М. Павлик, будучи різнобічне обдарованою людиною, залишив в укра-їнській культурі глибокий слід. Він був одним з перших прогресивних редакторів в історії української газетно-журнальної періодики, видавцем, популяризатором наукових знань, художньо-мистецьких цінностей. Новаторський характер редакторсько-видавничої діяльності М. Павлика ґрунтувався на наукових засадах: кожне видання повинно мати чітко виражене творче обличчя, свою ідейно-естетичну програму, а також систему принципів, реалізація котрих дасть можливість досягти поставленоїмети; в основі редакторської праці повинні лежати принциповість, правдивість, об'єктивність, колегіальність, чітка організація і плановість роботи; уважне ставлення до індивідуальної творчої манери кожного автора, тісний зв'язок редактора з автором.

Відстоює М. Павлик реалізм в літературі, живу народну мову, ще й ще наголошує на завданнях інтелігенції у своїх літературно-публіцистичних працях «Лихі люди. Один листочок з життя», «Николай Васильевич Гоголь», «Потреба етнографічно-статистичної роботи в Галичині». На цьому, ранньому етапі життєдіяльності Павлик багато читає забороненої літератури, прагне «добре познайомитися із цілим рухом соціалізму в Європі», проводить конспіративні зустрічі з революційними емігрантами з Росії, допомагає у пересилці заборонених цензурою видань, перекладає зарубіжних філософів, економістів, соціологів. Поліція і влада не спускають з активного діяча ока, постійно переслідують його сестру Анну. 18 червня 1877 р. після тривалого нагляду поліція таки знайшла привід заарештувати М. Павлика разом з російськими політичними емігрантами С. Ястшембським, О. Куртієвим, О. Черепахіним. У помешканні Павлика і франка було зроблено обшук, вилучено чимало літератури, зокрема, твори Ю. Федьковича, «Енеїду» І. Котляревського, «Катерину» Т. Шевченка, «Сорочинський ярмарок» М. Гоголя, «Що робити?» М. Чернишевського, «Борислав. Картина з життя підгірського народу» І. Франка, статті М. Драгоманіва, інші київські та лондонські видання.

Після заборони «Друга» М. Павлик докладає надто багато зусиль до виходу в світ «Громадського друга», альманахів «Дзвін», «Молот». Так, про спрямування часопису «Громадський друг» досить чітко сказав І. Франко у статті «Каменярі. Український текст і польський переклад. Дещо про штуку перекладання»: «... я не менше відчув той гарячий запал, з яким горнулася до нових ідей часть галицько-руської молодежі, і се викликало в мене, при всій невідрадності економічних відносин, той бадьорий, бойовий настрій, яким визначалося розпочате М. Павликом і мною видавництво...».

На сторінках цього журналу М. Павлик виступає зі статтями, у яких закликає літературну молодь спрямовувати свій талант на захист народу. Так, наприклад, М. Павлик спонукав до бойової, наступальної критики, бо, на його переконання, літератор не може бути індиферентним до життя.

Редакторсько-публіцистична праця М. Павлика щасливо поєдналася з перекладацькою, літературно-критичною, бібліографічною, історико-краєзнавчою. Павлик якби доповнював сам себе, розширював овиди діяльності, яка направду охоплювала найважливіші аспекти духовного життя. М. Павлик виношував думки про переклад на українську мову найзнаменитіших церковних книг, але, як зазначав М. Драгоманів у статті «Австро-руські спомини (1867— 1877)», «ніхто не підпер цієї думки». З надісланих Павликові М. Драгоманівим творів О. Островського 1879 р. було одразу ж перекладено драму «Буря», яку ставив український театр Львівського товариства «Руська бесіда». М. Павлик у післямові до власного перекладу зазначав, що драма О. Островського — «твір не лише високо-артистичний, але й високодраматичний і при тому реалістичний, з живими особами і натуральною сценою людського життя». Вперше виставу було показано 1880 р. 10 лютого того ж року І. Франко сповіщав М. Павлика; «Буря» Островського була тут на сцені, — хоч не найліпше відіграна, але зробила огромне враження, не лиш на молодіж, але й на інтелігенцію». Проте І. Франко, високо оцінюючи переклад Павлика, загалом недооцінював саму драму, її сценічну інтерпретацію, бо ж 1900 р. у «Літературно-науковому віснику» писав, що п'єса хоч і має «місця справді драматичні», в цілому ж будова твору «наївна... характер Катерини... зовсім виїмковий і загадковий... Островський не вмів піднестися понад етнографічну вірність і сотворив образки, цінні для етнографа і історика культури, але з артистичного боку зовсім недовговічні».

І хоча були різні, часом полярні оцінки п'єси «Буря» та рівня майстерності перекладу, все ж вистава двічі пройшла на сценах Львова, ставили її у театрах Дрогобича, Тернополя, Підволочиська, у школі Лисенка в Києві.

Перекладав, популяризував Павлик твори І. Тургенєва, О. Герцена, Г. Успенського, М. Салтикова-Щедріна, О. Толстого, М. Лєскова, О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, А.Чехова, М. Горького, В. Короленка та ін. Чимало перекладів і з європейських літератур, особливо ж ті твори, які мали народознавчу основу, могли прислужитися відродженню української культури. Так, перекладена М. Павликом одна з кращих драм норвезького літератора Г. Ібсена «Ворог народу», була прийнята до постановки «Руською бесідою». Зробив Павлик спробу перекласти драму Гауптмана «Ткачі» й опублікував її у «Літературно-науковому віснику». Довго маявся Павлик з думкою про переклад книги В. Реймонта «Селяни». Коли ж автор ознайомився з українським перекладом, то таке сказав професорові М. Рудницькому при зустрічі в Парижі: «Щойно прочитавши свій роман по-українськи, я побачив, що в українській мові він набирає кращого звучання, ніж в оригіналі. Крім таланту перекладача, причина тут, мабуть, у тому, що українська мова багатша для передачі всіх особливостей побуту та селянської психології, ніж польська. Те, що в мене відгонить поетичною стилізацією, в українській виходить куди природніше...».

Як стверджує професор І. Денисюк, найкращим у галузі перекладацтва є авторизований переклад М. Павликом роману польського реаліста В. Реймонта «Селяни». Перекладач