М. Павлик довший час брав активну участь у роботі секцій та комісій Наукового Товариства імені Шевченка у Львові (НТШ), у виданні перекладних творів художньої й наукової літератури.

Продовжуючи традиції «Громадського друга», М. Пявлик разом з І. Фран-ком видавали «Дзвін» і «Молот», де 1878 р. було опубліковано першу частину повісті Павлика «Пропащий чоловік». Співпрацював М. Павлик у ряді видань, зокрема, у львівській польськомовній газеті «Ргаса», де видрукував гостро-публіцистичні статті та огляди з питань політики, економіки, селянського життя тощо.

Перебуваючи з 1879 по 1881 рік у Швейцарії та на півдні Франції, М. Павлик разом з М. Драгоманівим та С. Подолинським видавали журнал «Громада». На його сто-рінках чимало місця від-водилося матеріалам про селянський та робітничий рух у Галичині, на Україні, в різних країнах Західної Європи. Злободенними були дописи М. Павлика «Україна австрійська», «Новини з Австрійської України», його сестер Параски й Анни «От хто робить порядок межи людьми», «Мої і людські гріхи, а панська та попівська правда».

Ретельно подає М. Павлик матеріали з різних галузей життя до щомісячника «Світ», щотижневого женевського часопису «Вольное слово», співробітничає у щомісячному науково-літературному та громадсько-політичному польському часописі, нарешті, перебирає до своїх рук редагування газети «Батьківщина», яка, як писав М. Драгоманіву, мусить бути: «І) органом... демосу; 2) поступати спільно з де-мосами інших народностей...; 3) стояти на ґрунті світськім, поступовім...».

Літературно-публіцистична, науково-дослідницька праця М. Павлика у газеті «Товариш», яка, на його думку, має «доторкати живого життя, політично-суспільного і пильно слідити за рухом народним...», в інших часописах, особливо ж у журналі «Народ» — це блискучий взірець відданості митця загальнонародній справі, слркінню її інтересам. У науково-публіцистичних виступах М. Павлика на сторінках газетно-журнальної періодики знаходимо осмислення складних, часом і трагічних фактів галицької еміграції. Розглядові соціально-економічних процесів у Галичині, зокрема, студіюванню питання емі-грації підпорядковано такі праці М. Павлика, як «Русини в Америці», «Галицько-руські селяни в Росії», «Про еміграцію наших людей», «Про американську Русь». Так, у чималій за обсягом розвідці «Русини в Америці» М. Павлик не стільки аналізує соціальну природу еміграційних процесів, скільки цікавиться тим, як прижилися в різних етнічних регіонах лемки, бойки, гуцули, буковинці, як вони там утверджували свою культуру, релігію, як закладали читальні, інші господарські товариства, як ширили за океаном рідне слово, просвітництво і т. ін. Автор досить докладно веде мову про поширення на континенті руської обрядовості з допомогою церкви, про заснування церковних хорів, відкриття руських друкарень.

М. Павлик протягом тривалого часу досліджував проблему українського культурницького поступу, зокрема, він збирав і узагальнював матеріали про роботу читалень, освітніх товариств і спілок, писав про назрілі питання освіти тощо. Цьому присвятив цикл статей («Про руські народні читальні в Галичині і на Буковині», «Про перестрій руських читалень», «Нужда в Галичині», «Наші селяни й радикалізм», «Про діяльність товариства «Просвіта» в Галичині», «Лист до робітних людей») і цілу статистико-народознавчу книгу «Про русько-українські народні читальні», про яку позитивно відгукувався І. Франко на сторінках «Правди». Належно поцінована ця праця і в дослідженні сучасного вченого, доктора філологічних наук Г. М. Сивоконя, котрий зазначає: «Показано тут... і становлення читача художньої літератури, яка поступово доходить до де-мократичних кіл. Нарешті, визначається роль і місце інтелігенції».

Саме на шпальтах демократичних видань М. Павлик підтримав багатьох письменників, зокрема, Лесю Українку, П. Грабовського, Леся Мартовича, Ольгу Кобилянську, Наталію Кобринську, Євгенію Ярошинську. Павлик позитивно оцінив перше оповідання Мартовича (і назвав його «Нечитальник»), боровся за його опублікування. В листі від 17 липня 1888 р. він повідомляв М Драгоманіву «По-моєму, це штука прекрасна, просто гоголівська, і авторові, ученикові 6 гімн. кл., можна би віщувати з того велику будучність». Л. Мартович присвятив М. Павликові оповідання «Лумера», а в ювілейному привітанні залишив такі віншування-передбачення М. Павликові: «Бо я передусім маю Вам завдячити те, що й я в дечім можу прислужитисьнашій громаді. А я гордий тим, що можу Вас почислити помежи моїх перших учителів... ім'я Ваше буде записане в історії...».

Серед літературно-критичних, справді наукових досліджень Павлика і сьогодні звертають на себе увагу розвідки «Якуб Ґаватович (Ґават), автор перших руських інтермедій з р. 1619», «Поминки Шевченка в Кракові», «Шевченко й радикали перед угодовцями», «Тарас Шевченко й Галицька Україна. 25-ті роковини його смерті», «Сказав, що знав» та ін. М. Павлик, демонструючи неабиякі здібності на терені літературознавства, уміло привносив, з одного боку, науковий елемент, систему аргументації в пуб-ліцистичну творчість, і, з другого боку, науково-пошукові розвідки наснажував публіцистичністю, вливав у них фермент жвавості, злободенності, актуальнос-ті, — і тоді вони сприймалися читачем як гострі соціальні теми дня. Ось, при-міром, як писав Павлик в одній з публікацій про Т. Г. Шевченка; «А Шевченко іменно тому й дорогий, що підхопив думки самого люду, незважаючи на то, що говорить про него єго інтелігенція... Народна малоруська пісня показує, що в ній віє дух живого чуття, свободи, правдивої людськості...».

Бібліографічно-дослідницьку працю М. Павлика належно пошановували М. Грушевський, М. Драгоманів, І. франко, Леся Українка. Так, в оглядовій статті «Галицько-русская библиография с увзгляднением изданий, появившихся в Угорщино й Буковина (1801—1886)» І. франко називає найважливіші оглядові й бібліографічні праці М. Павлика поряд з виданнями Я. Головацького, Б. Коцовського, О. Огоновського, О. Терлецького. У контекст публіцистичної, письменницької праці органічно вписується і суспільно-політична, громадська,