Історико-культурна праця Олександра Грушевського”

П л а н :

Олександр Грушевський – громадянський діяч, член Центральної Ради.

Навчання і викладацька діяльність.

Перші дослідження Олександра Грушевського.

Історичні та етнографічні дослідження.

Праці Олександра Грушевського.

Літературознавча діяльність.

Висновок.

Грушевський Олександр Сергійович народився 12 серпня 1877р., м. Ставрополь – 1943р., с. Іртишськ ( тепер місто в Павлоградській області Росії). В українську культуру ввійшов як історик, етнограф, літературознавець, визначний суспільно громадський діяч, член Центральної Ради.

Після закінчення гімназії у Владикавказі навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету, паралельно слухаючи на першому й другому курсах лекції з права. У 1899р. О. Грушевський закінчив університет з дипломом 1 ступеня і золотою медаллю за дослідження “Турово-Пінське князівство”.

Молодий учений їде до Австрії та Німеччини, де працює над поглибленням своїх знань з питань археології та до історичної доби середньої і східної Європи, історії романського середньовічного життя. Пізніші зацікавлення проблемою заселення Наддніпрянщини змусили О. Грушевського переселитися до Одеси. Протягом 1909р. працював у Московському університеті, а з 1910р. став викладати у Петрбурзькому університеті історію України, читав лекції з соціально-економічного життя, вів спецкурси.

Відтак був Київ ( з 1917р. – приват-доцент, а в 1918-1919рр. – професор ). Тут О. Грушевський працював у багатьох наукових товариствах, комісіях, виданнях (з 1920-1936р. – голова Комісії АН УРСР по складанню географічного словника України; з 1921р. – директор історико-географічної комісії ВУАН, дійсний член археографічної комісії ВУАН; був дійсним членом НТШ, членом Українського Наукового Товариства (УНТ); входив до редакційного комітету Записок історичної і філологічної секції УНТ; був співробітником та членом місячника “Шлях”; друкувався на сторінках Літературно-наукового вісника, Записок НТШ, “України” інших періодичних видань. У 1937р. О. Грушевського репресовано, вивезено в чужину, де й зостався лежати по сьогоднішній день.

О. Грушевський утверджувався в науці і як історик, і як фольклорист та етнограф, і як літературознавець.

З історичного пласта звернемося до серйозного дослідження “Пинское Полесье: Исторические почерки (ХІ – ХІІІ вв.”). Неперехідна цінність цієї двотомної праці криється передусім у документальній історико-етнографічній базі, на якій власне, й вибудовується науково-популярна розповідь, що охоплює ХІ-ХУІ ст. Пінського Полісся. О.Грушевський розпочав цю роботу ще студентом Київського університету. Розробляючи згадану тему далі, дослідник послуговувався новими даними ряду наук, вдавався до гіпотез при трактуванні неясних положень.Тісні зв’язки Турівської області з Києвом змушували автора звернутися до подій та фактів київського політичного життя ХІ-ХІІІ ст.

У праці над першою частиною двокнижжя автор користувався цінними порадами відомих істориків В.Антоновича, М.Грушевського, В.Іконникова.

Друга частина має вигляд самостійної праці; в ній автор аналізує соціальні й економічні порядки в Турово-Пінському князівстві ХІУ-ХУІ ст.., характеризує життя й побут різних верств населення, розкриває механіку стосунків князів із місцевими правителями, а також зовнішню і внутрішню політику тодішньої княжої держави.

Зазначимо, що друга частина дослідження О.Грушевського спочатку побачила світ в “Университетских Известіях” (1902-1903).Потому автор значно доповнив працю, додавши чимало нового матеріалу до характеристики населення, місцевої адміністрації, єпископства й духовенства взагалом, військово-служивого класу, міщан. До книги вчений включив 110 актів. Цінність цих документів полягає передусім (автор зберіг мову оригіналів) у точності відображення місцевого побуту й провінціального життя в різних його проявах та сторонах.

Значний історіографічний матеріал міститься в таких студіях та краєзнавчих нарисах, як “Розквартированє російських полків на Україні” (1907), “Глухів і Лебедин (1708-1709)” (1907), “Луцьке міщанство” (1908),”З життя української старшини ХУІІІ ст. (1908), інших публікаціях. Нарис “З київського ратушного господарства ХУІ віку” (1909) становить інтерес і для сучасних істориків та етнологів, оскільки в ньому на базі величезної кількості документів про господарство міських ратуш ХУІ ст., зокрема ратуші Києва, детально розповідається про складники цього господарства, звернено увагу на побут, звичаєву культуру воєвод, купців, міщан тощо. Не меншу зацікавленість викличе невелика за обсягом студія “Гетьманські земельні універсали 1660-1670 років “ (1909), у якій автор робить висновок про те, що гетьманські земельні універсали зазначеного періоду порівняно з попередніми виявляють дальше вироблення земельної політики та викривають вплив зміни умов суспільного життя, перехід від часів революційного руху до будування нового державного ладу. Перше питання, що постає при з’ясуванні земельної політики гетьманської влади, -- це стосунки між гетьманською владою та царським уядом. Аналізуючи численну кількість

Документів, О.Грушевський розкриває малознану сторінку з козацьких часів, допомогає розібратися ще в одному з питань української державної політики.

А ось згаданий історико-краєзнавчий нарис “Глухів і Лебедин (1708-1709)”. Аналізуючи маніфести, універсали, грамоти, документи про конфіскації, нагороди, про допити мазепинців, О.Грушевський заповнює маловідому сторінку в історії складної боротьби за українську незалежність від Росії, за державність. У нарисі міститься ряд маловідомих листів Петра І та його сподвижників, які теж проливають світло на проблему боротьби царської Росії з Мазепою та його прихильниками.

Близькою до цього дослідження є праця О.Грушевського “Города Великого княжества Литовського” (К.,1918.240 с.), у якій автор детально описує побут великих і малих міст ХІУ-ХУ ст., намісників-державців у ХУ-ХУІ ст., міщан.

Цінна й повчальна розвідка О.Грушевського “К характеристике взглядов “Истории Руссов”. На думку дослідника, ця літописна книга користувалася величезною популярністю, залишала сильне враження своєю рельєфно відтіненою основною ідеєю, умілим добором фактів. О.Грушевський підкреслює, що можна вести мову про певні запозичення з неї Т.Шевченком (“Близнеци”), О.Пушкіним (Полтава”), М.Гоголем (“Тарас Бульба “), І.Срезневським (“Запорожская старина”). Прямі впливи “Історії русів” бачить історик і в етнографічних та етнологічних студіях М.Костомарова, М.Макаровича, І.Баштиша-Каменського, Навіть у поетичних творах