Найважливішою думою в книзі О.Грушевський вважає ідею автономності.

Своєрідним продовженням роздумів О.Грушевського є стаття “К судьбе «Исторіи Руссов: Эпизод из украинской исторіографіи XIX в.” У цій праці автор також доходить висновку, що головна думка аналізованого твору – це історія народу, а не провінції, що це ознака етнографічна, а не географічна. Змістом “Історії русів” є доля корінного слов’янського населення Малоросії, що давно поселився тут, займає сталу територію. Автор, як пише О.Грушевський, викладає самостійну точку зору на незалежну історію українського народу і займає таким чином буденне уявлення, ніби історія Малоросії – то придаток історії Російської держави.

Історичні студії О.Грушевського тяжіли до етнографічних досліджень, і навпаки. Так, він створює оригінальну галерею портретів-есеїв про визначних істориків, фольклористів і етнографів (М.Костомаров, М.Максимович, М.Маркевич, І.Франко, П.Куліш ).

Характеризуючи п’єси М.Костомарова “Сава Чалий” та “Переяславська ніч”, О.Грушевський відзначає їх добротну літературну форму. Одначе робить закид авторові за значну кількість незрозумілостей, особливо це стосується змалювання конкретних історичних постатей, як Гната Голого, Сави Чалого (“Сава Чалий), Марини , сестри Лисенка, священика Анастасія (“Переяславська ніч”).

Деякі доповнення подає вчений і в наступній студії “Рание етнографические работы Н.И.Костомарова “.

У нарисі – дослідженні “Н.А.Макарович: Из прошлого украинской литературы и историографии” О.Грушевський поєднав два підходи: хронологічно-біографічний (поступово розкриває найважливіші віхи життя і творчих здобутків літератора) та критично-аналітичний (дає аналіз творів у власних доповненнях науковими фактами та в зіставленні з працями інших дослідників). У цій праці вчений робить висновок про те, що сильні українські враження М.Маркевич проніс через усе свідоме життя. В основі тих вражень – гаряча й невгасима любов до рідного краю, його природи, побуту, до минувшини. Зрозуміло, чому так наполягав М.Максимович, щоб М.Маркевич “зайнявся детальною розробкою етнографії Прилуччини: “... і хто ж дослідить і подасть нам у живій, повній картині минуле життя Прилуцької України, як не той історик-поет котрий нам колись наспівував у своїх “Мелодіях”: “Удай, Удай мне родной, я люблю тебя, я твой!”.

Детально проаналізував О.Грушевський і суто історичні теми у творчій біографії М.Маркевича. Він звертає увагу читачів на окремі статті вченого про Тимора Хмельницького, Барабаша, гетьмана Мазепу, що публікувалися у “Маяку” протягом 1840 – 1842 рр. Розглядає вчений і п’ятитомну працю М.Маркевича “Історія Малоросії”. Загалом позитивно оцінюючи цю працю, О.Грушевський допомагає читачеві розібратися в позиції автора своїми критичними судженнями: нерідко історик, характеризуючи того чи іншого діяча, політика (Хмельницького, Мазепу, Полуботка, Петра I), переходить від аргументованого аналізу до “загальних сентенцій про гуманність”; захоплюючись нерідко пошуком літературного прийому, Маркевич – історик нерідко не аргументовано стверджує своє бачення проблеми чи її складових (наприклад, про стосунки українців і великоросів); М.Маркевич, будучи в полоні схем української інтелігенції кінця XVIII – початку XIX ст., своїми історичними поглядами примикав до традиційної історичної схеми. Тому і у своїй “Історії Малоросії” виступає “не стільки дослідник-історик, скільки як письменник”.

З багатогранної діяльності І.Франка О.Грушевський відокремлює його етнографічні студії. Нарис ученого ”З етнографічних студій Ів.Франка” свідчить про те, що мали рацію ті франкознавці, котрі початки серйозних фольклорно-етнографічних зацікавлень І.Франка виводили з безпосереднього впливу історико-порівняльної школи М.Драгоманова.

О.Грушевському належить ряд праць, написаних на стику фольклористики, етнографії та літературознавства. Ось, наприклад, нарис “Із історії української етнографії: Вивчення історичних пісень”. Це, по суті, огляд фольклористичних досліджень Цертелєва (“Опит собранія старинних малороссийских песем”), Максимовича (“Малроссійськія песни”), Срезневського (“Запорожская Старина”), Костомарова (“Об историческом значеніи русской народной поезіи”). Аналізуючи ці праці, О.Грушевський підводить читача до висновку, що саме в основі інтересу до вивчення української пісенної творчості лежало почуття захоплення народною поезією, яке й було першим імпульсом до збирання та вивчення фольклору.Синтезуючи різні погляди на функціонування пісенних зразків, їх різновидів та варіантів, О.Грушевський саме на прикладі оцінок етнологічних студій М.Костомарова та інших фольклористів доходить висновку, що їх заслуга в студіюванні пісенної історичної творчості якраз полягає в широкій постановці питання, що об’єднала в цілісну закінчену схему поодинокі намітки, вказівки, починаючи з міфологічного значення окремих символів і закінчуючи послідовністю побутових типів у народних піснях.

В аналітико-полемічному огляді “З сорокових років П.Куліша “Україна. Од початку Вкраїни до батька Хмельницького” автор розповідає про книгу, в основу якої покладено народні думи, а “прогалини в хронологічному зв’язку оповідання заповнено чи то прозаїчними, чи то віршованими вставками від автора, що сполучають дійсні народні думи”. Високо оцінюючи книгу, О.Грушевський відзначає ,зокрема, вдалий відбір фольклорних текстів, які найяскравіше відображають основні прикмети психічної вдачі українця, вміння автора “підвести під загально прийняті норми естетики” відібрані народнопоетичні зразки.

Важливе спостереження робить О.Грушевський щодо Кулішевого дослідження: “Щоб зрозуміти красу народної лірики пісень про нещасливе кохання або сирітське бідування, треба знати українську мову і мати чуле серце. Щоб відчути красу історичних пісень, треба окрім того любити рідну старовину та розбиратися в ній, щоб не пустими лише звуками були ті ймення діячів минулого часу, яких малює нам історична пісня. Кожному хоч трохи ознайомленому з народними історичними споминами, легко було зауважити, що пісні і думи становлять в порівнянню з іншими історичними джерелами зовсім окрему групу, даючи подекуди цінні вказівки в доповненнє до звісток письменної традиції... І уважному спеціалісту і звичайному слухачу кидалася в вічі домінанта народної історичної поезії. Се постійний глибокий сум, яким перейняті історичні пісні і думи”.

Помітний слід