Оскільки завойовники знаходилися в постійних тісних стосунках з ханаанейським населенням, з тією частиною його, яка зберегла свою господарську самостійність, вони незабаром асимілювали його.

Мова ізраїльтян мала загальне коріння з ханаанейською, що сприяло злиттю в одну народність завойовників і скореного населення.

У зв'язку із завоюванням Палестини іудеями і переходом до землеробства, багатство завойовників зросло, і в ізраїльських племенах стала виділятися племінна знать.

Хоча спочатку завоювання ізраїльськими племенами Палестини привело до значного занепаду продуктивних сил і культури, але з часом дія культурнішого корінного населення Палестини на господарське життя кочівників, що завоювали їх, привела до економічного розквіту країни.

На півночі країни розвивалося орне землеробство, садівництво (особливе розведення маслин, винограду, інших культур), стало процвітати виноробство і осіле скотарство. Поступово освоюються копальні, і вироби із заліза стають не тільки необхідністю в господарстві, але і предметом торгівлі.

Кількість рабів до початку I тисячоліття до н.е. у зв'язку із завойовними війнами збільшилася. Раби були не тільки з числа військовополонених, але і отримувалися, як товар. Ізраїль на той час вже вступив в міжнародні торгові зв'язки.

Управління в Ізраїльській державі майже до початку XI в. до н.е. здійснювалося радами родової знаті і так званими “суддями” — виборними посадовцями. Іноді “суддями” ставали просто удачливі військові вожді. Також існували народні збори. Дуже довго зберігалися сільські громади, як це було в Палестині. Проте зростання продуктивних сил в новій Ізраїльській державі вело до розвитку і зміцнення рабовласницького ладу, створювалася могутня рабовласницька держава, яка повинна була тримати в підпорядкуванні не тільки рабів, але і скорені їм ханаанейські народи. Ці народи були неповноправними, хоча і вважалися вільним населенням.

Крім того, було необхідно захищати і укріплювати владу в завойованій державі і від посягань зовнішніх ворогів.

5. Утворення Ізраїльської держави

Всі внутрішні перетворення, які відбувалися у той час в Ізраїльській державі, потребували впорядкування або державної організації. Загарбницькі війни лише прискорили цей процес.

У XI в. до н.е. починаються спроби утворення Ізраїльської держави, які завершуються до кінця цього ж століття. Першим царем всього Ізраїлю став Саул з племені веніамінітів, якого вибрали на народних зборах близько 1020 р. до н.е. Цар Саул підпорядкував всі ізраїльські племена, у тому числі і іудеїв, що дозволило йому неодноразово перемагати філістімлян. Але незабаром почалися невдачі, слідством яких стала поразка і загибель Саула і його старших синів на полі битви. Саулу відсікли голову, після чого вороги носили її “по всій землі філістімлян”, а обезголовлене тіло було вивішене на стіні міста Бей-Шеана — колишньої єгипетської, а нині філістімлянської фортеці в глибині Ізраїлю.

Відомо, що в загибелі Саула був повинний і один з його воєначальників з племені іудеїв — Давид. Він біг із служби Саула, після чого очолив військовий загін на півдні країни, а потім перейшов на сторону філістімлян. У головній битві він не брав безпосередньої участі, але, змінивши Саулу, він значно ослабив сили ізраїльтян і дав можливість філістімлянам перемогти першого ізраїльського царя.

Смерть Саула привела до безладів. Цим і скористався Давид, крім того, він відчував підтримку з боку деякої незадоволеної частини знаті різних ізраїльських племен, особливо іудеїв, і іудейського жречества. Наступним царем Ізраїлю стає Давид. Єрусалим, старовинне місто, завойоване вперше Давидом в 995 р. до н.е. і розташоване в межах території племені іудеїв, стає столицею.

Це місто було споруджене на високій горі і був природною фортецею. Цар, що зробив зраду, аніскільки не довіряв народу, тому оточив себе гвардією, набраною з філістімлян. Держава, що утворилася, давала рабовласникам можливість тримати в підпорядкуванні рабів, чиє число збільшувалося в результаті постійних воєн з племенами Заїорданья (моавітянами, аммонітянами і ін.), едомітянами, які селилися на південь від Мертвого моря, і філістімлянами. Рабів з числа ізраїльтян тоді ще не було.

І хоча релігійна легенда робить все можливе, щоб згодом показати гідним нового царя, вдаючись до всіляких вихвалянь, насправді дійшли відомості, вказуючі на його жорстокість і безжальність. Відомо, що при завоюванні однієї з областей Заїорданья Давид наказав страчувати кожного третього жителя.

Згідно переказу, Давид підкорив деякі арамійські держави Сірії, пануючі над караванними шляхами, в їх числі і дамаск, потім уклав союз з царем Тиру Хирамом I. Цей союз був сприятливим для обох сторін в боротьбі з філістімлянами на суші і на морі, сприяв розширенню тірської і ізраїльської торгівлі.

Син Давида (965 — 926 рр. до н.е.), цар Соломон, чию мудрість вихваляла біблійна легенда, продовжував вести політику свого батька. Він уклав союз з останнім фараоном XXI династії Єгипту і оженився на його дочці. В результаті він придбав одне з найважливіших міст Центральної Палестини — Гезер, який знаходився тоді під владою Єгипту. Крім того, Соломон вступив у тісніші союзницькі відносини з царем Тиру Хирамом I і брав найактивнішу участь в сухопутній і морській торгівлі Фінікії, зокрема по Червоному морю.

Порт Ецион-Гебер, створений у затоки Акаба, став центром красноморської торгівлі. Як показали розкопки, тут існували також і найбільші мідеплавильні майстерні. Соломон займався будівельною діяльністю в основних містах Палестини, зокрема, в Єрусалимі. Для цього він викликав з Тиру талановитих