З українських архітекторів великокняжої доби знаємо одного-єдиного Петра Милоніга — надвірного будівничого і «приятеля» князя Рюрика Ростиславича, на замовлення якого він, як знаємо, забезпечив фундаменти Михайлівської церкви Видубицького монастиря. Про інші його роботи не знаємо, але дуже правдоподібно, що він був виконавцем інших будівель Рюрика Ростиславича, відомого з літопису як такого, що мав невситиму любов до будування.

Печерський Патерик та Начальний Літопис згадують таких малярів великокняжої України, як Мойсей, Григорій, Авраам Смоленський та Олімпій Печерський, з яких найбільш відомостей маємо про останнього.

У «житіях» печерських угодників оповідається, що Олімпій Печерський вже змалку виявляв хист до малярства. Хлопцем батьки віддали його на науку до «грецьких» майстрів, котрі в той час розмальовували Успенську церкву Печерської лаври. Тут він «учився й майстрам своїм допомагав». Коли ж роботи над розписом церкви були закінчені, Олімпій вчився і працював далі, спочатку малюючи ікони для печерського ігумена й чернечої братії, а потім і для сторонніх замовників. Як і личить печерському угодникові, він не пристращався до грошей. Свій заробіток ділив на три частини: одну роздавав убогим, другу віддавав на потреби монастиря, а за третю купував матеріал. За такий спосіб життя його висвятили, а по смерті (14 серпня 1134 р.) визнали «преподобним».

Згодом довкола особи Олімпія постало багато легенд, які свідчать про пошану, з якою сучасники ставилися до його мистецтва. Між іншим читаємо в Патерику, що Олімпій оздоровив прокаженого, помазавши його рани малярськими фарбами. Там же оповідається, що в тяжких ситуаціях, коли Олімпієві не вдавалося вчасно виконати замовлення, йому допомагали в роботі ангели. Коли ж Олімпій помер, то ангел докінчив за нього розпочату ікону Успення Богородиці.

Автентичних праць Олімпія важко сьогодні дошукатися. Є тільки легенди про деякі твори, приписувані його пензлю. До них належить Богородиця, пожертвувана князем Володимиром Мономахом до Ростова, та Христос-Пантократор в іконостасі Успенської кафедри в Москві. Остання, на жаль, сильно перемальована К. Улановим у XVIII ст. Айналов висловив припущення, що Олімпій був творцем мозаїк Михайлівського Золотоверхого монастиря.

Христос-Пантократор в іконостасі Успенського собору в Москві сидить на високому престолі в священичих ризах, у митрі, хрещатому сакосі й омофорі. Двома пальцями правої руки він благословляє, у лівій тримає жезл із перекладиною. Підніжок Христа — у вигляді кола в чотирикутнику. Біля Христа — Богородиця в короні й самоцвітній одежі та св. Іван у власяниці із сувитком у лівій руці. І. Петров завважує, що деякі мотиви цієї ікони повторюються в одній грецькій іконі Деісуса XV або XVI в.

У тому ж печерському Патерику згадується чернець Григорій, котрий як співробітник Олімпія малював ікони, що розходилися по всій Україні. Крім цього, літописець оповідає про ченця, проповідника й маляра XII в. Авраама Смоленського, який малював «Страшний Суд», «Проби воздушних спокус» та «житія» Василя Нового.

Факт, що до нас збереглася порівняно велика кількість імен і прізвищ митців княжої України, свідчить не тільки про розуміння й пошану тогочасного українського громадянства до мистецтва та його творців, але й про різко індивідуальне ставлення самих митців до свого покликання. Західноєвропейське середньовіччя радніше ховало в тінь прізвища й індивідуальності своїх митців.

Емаль. Цікавою гілкою українсько-візантійського малярства була емаль, що прийшла до нас із Візантії як спадщина культури стародавнього Сходу. Її тонка, вибаглива техніка й естетичні вальори могли витворитися тільки в такому середовищі рафінованої культури, якою була тогочасна Візантія. Була вона двояка: віконцева й перегородчаста. В першому випадку на золотій чи срібній платівці видовбували жолобки чи пак віконця, що їх заповнювали різнобарвним скливом, у другому до платівки прилютовували золотий або срібний дротик, який обігав контур бажаного рисунку. Скливо заливали в жолобки чи поміж контурні дротики в розтопленому стані або насипали в порошку і з усією платівкою нагрівали на вогні. В Україні вживали обидві техніки, але віконцева переважала над перегородчастою.

Найбагатші скарби емалі знайдені на території Києва й Поросся (Княжа Гора в Каневі, Сахнівка), куди менше _ на Чернігівщині, зовсім мало — в Західній Україні. З кращих пам’яток, зібраних у збірці Ханенка в Києві та Звенигородського, що знайшлися в колекції Моргана в Америці, згадаємо найцікавіші: так звана київська діадема, складена із семи емальованих огнив, а саме Деісуса посередині та двох архангелів й апостолів Петра й Павла; нашийник із Кам’яного Броду, що теж має сім огнив, а поміж зображеними на них святими — українських святих Бориса й Гліба; оправа Євангелія князя Мстислава Мономаховича з емалевими іконками євангелістів; сахнівська діадема, що на її центральному огниві зображений Олександр Македонський на грифах, а решта огнив вкрита декоративними арабесками. Найбільше поширення в княжу добу мали емальовані ікони, поміщувані скрізь — на діадемах, намистах, оправах богослужебних книг та на мініатюрних переносних вівтариках.

Князь Володимир Василькович пожертвував перемишльській кафедрі «євангеліє-апракос, мальоване золотом, оковане золотом і жемчугом, а серед нього Спаса з фініфтю» (емаллю); до любомльської церкви той же князь пожертвував євангеліє, що його «окував усе золотом і дорогим камінням і перлами, і Деісус на ньому був викований із золота, цяти [ланцюги] великі з фініфтю, прекрасні на вигляд, а друге євангеліє-апракос — вкрите