Енциклопедизм І. Франка знайшов відображення і в сфері перекладу. В його творчій спадщині - переклади й переспіви з Гомера, Сапфо і Софокла, Горація і Овідія, індійської «Махабхарати» та араб-ської поезії, старогерманські, старонорвезькі та ісландські балади, іспанські романси, португальські, китайські, італійські й багатьох слов'янських народів пісні, тво-ри Дайте, Шекспіра, Бернса, Шеллі, Гей-не, Гюго, Гете, Лессінга, Міцкевича, Пуш-кіна, Лєрмонтова; це й сприяло тому, що Франко став «учителем української нації» (Д. Павличко).

Твори І. Франка виходили більш як 400 виданнями. Вони перекладалися десятками мов зарубіжних країн. Мовами ба-гатьох народів вийшли також дослідження творчості І. Франка.

Про глибинні джерела, спонуки, мас-штаби творчості чи не найкраще сказав сам І. Франко: «Як син українського селянина, вигодуваний чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваю обов'язок панщиною всього життя відро-бити ті шеляги, які видала селянська рука на те, щоб я міг видряпатись на висоту, де видно світло, де пахне воля, де яснують вселюдські ідеали». Віра в силу, право, красу людини та нації й зумовила віру в щасливу історичну долю народу.

Як і народ, І. Франко є людиною трагічної долі, як і він, належить до вер-ховіть вселюдського генія.

2. Погляди Івана Франка на історію староукраїнської літературної мови

Питання лінгвістики І. Франко спеціально розглядає лише в декількох статтях, рецензіях, як-от: “Літературна мова і діалектика”, “Етимологія і фонетика в южноруській літературі” та ін. Проте цим його інтереси до даної галузі не обмежуються: цінні лінгвістичні спостереження, зокрема з історії української мови, містять і його численні літературознавчі, фольклористичні праці.

Мова в розумінні І. Франка — це органічний компонент літературної творчості, роль якого в кожну епоху визначається сукупністю відповідних суспільних, культурних та інших факторів. “В часах поневолення простого люду,—пише він,—стається модою нехіть до мови, звичаїв, традицій того люду, погорда до хлопа і хлопської народності, і в письменстві запановує або ренегатство язикове і ідейне, або штучна мертвеччина і старосвітчина. В часах живих народних рухів, політичної волі, гарячої боротьби за певні ясні ідеали і конкретні інтереси народні жива мова, живі, сучасні літературні теорії з елементарною силою вириваються наверх— і усе письменство оживлюється, набирає енергії і сили” [29, 42]. Відси випливає стала увага дослідника до питань літературної мови, зокрема староукраїнської.

Спостереження І. Франка за формуванням і розвитком літературних мов заслуговують на пильну увагу. Він висловлює цілком слушну думку про те, що на початку становлення певної літературної мови вирішальну роль відіграє її взаємодія з іншою літературною мовою, чужою або більш-менш спорідненою, яка стає наче зразком, живим народним мовленням. В історії української літературної мови, на думку І. Франка, таким зразком, еталоном була церковнослов'янська мова, проте характер кожного історичного етапу визначався ступенем літературного засвоєння народної мови.

І. Франко відзначає необхідні умови розвитку кожної літературної мови: розширення соціальної бази, що унеможливлює перетворення літературної мови на своєрідний жаргон; засвоєння, з одного боку, мовних досягнень культури, з другого—діалектних елементів; розуміння письменниками і перекладачами духу живої народної мови, яка не терпить мертвих, схоластичних правил граматики. Так, в умовах Галичини першої трстини XVIII ст. література, що спиралася па церковну традицію, мала стати, зазначає І. Франко, кастовою; “Русалка Дністрова” з лінгвістичного погляду саме тому й “була свого часу явищем наскрізь революційним” [26, 90], що запроваджувала в літературний ужиток народну мову і фонетичний принцип правопису.

Кожна літературна мова розвивається, якщо вбирає елементи культури, нові терміни та вислови, відповідні до прогресу цивілізації, не перетворюючись у жаргон певної верстви чи групи людей, і якщо “має тенденцію збагачуватися чимраз новими елементами з питомого народного життя і з відмін та діалектів народного говору” [37, 207]. І. Франко вважає зразковим переклад Пересопницького євангелія, “...з яким зрівнявся один Морачевський, зрікшися всякої язикової манірності та глибоко вникнувши в дух української народної мови” [37, 66].

І. Франко досліджує процес демократизації і націоналізації староукраїнської літературної мови, особливо інтенсивний в другій половині XVI—першій половині XVII ст., і називає причини, що викликали його: поширення ідей Реформації, гуманізму; потреба зробити літературну мову зрозумілою народові в умовах боротьби проти експансії католицизму.

Згаданому процесові сприяло те, що в XVI ст. українська народна мова виступала вже як цілком сформована, придатна до літературного вжитку, її говори характеризувалися значною інтеграцією, зумовленою специфікою історичного життя народу (війнами, переселенням і змішуванням людності та ін.) [37, 208]. За даними, що містяться в багатьох працях І. Франка, можна реконструювати картину інтенсивного закріплення живого народного мовлення в літературі другої половини XVI — першої половини XVII ст. Так, дослідник відзначає численні переклади канонічних текстів “простою мовою” [28, 12—1З]. Він простежує розвиток жанрів і стилів на основі мови, зрозумілої народові, зокрема полемічного, легендарно-повістевого, віршового, пісенного, драматичного та ін., аналізує стилістичні, лексичні і деякі граматичні особливості мови видатних авторів того часу —І. Вишенського, 3. Копистенського,