І. Франко наголошує на такому факті великої ваги, як жива українська народна вимова при читанні книжно-традиційних текстів, навіть канонічних. Ця вимова була одним із найважливіших чинників, які спонукали до вироблення і усталення фонетичного принципу українського правопису. Згаданий принцип уже був закладений у перекладах Кирила і Мефодія, виразно простежується в давньоруських текстах, а в староукраїнських пам'ятках звичайним явищем стало плутання літер и—ъ, и—ы, ъ—о тощо [29, 152— 154].

За І. Франком, українські полемісти та проповідники в усних тлумаченнях зверталися до живого народного мовлення, потребу чого розумів навіть І. Вишенський, який вбачав своє основне завдання в зміцненні авторитету церковнослов'янської мови [30, 164, 209—211]. До речі, І. Вишенський, його літературна і мовна творчість були постійним об'єктом дослідницької уваги І. Франка. Відзначалася поетичність, образність його мови, стилістична вправність, зокрема використання риторичних вигуків, запитань, апостроф, наявність багатих засобів гумору та іронії, лексичне багатство, творення численних неологізмів, зверталась увага на значну кількість південно-західних (галицьких) діалектизмів [30, 200—203, 209—211, 27, 314— 317].

І. Франко один з перших помічає початки літературного закріплення в пам'ятках XVII—XVIII ст. деяких живих народних говорів, зокрема лемківського. Так, лемківський говір виразно виявив себе в канонічних пам'ятках, піснях, легендах, повістях тощо [37, 209].

Дослідник звертає увагу на деякі інші закономірності, пов'язані з процесом становлення української національної літературної мови. Так, він вказує на елементи макаронічності книжної мови [28, 333], підкреслює популярність і важливе значення жанру українських інтермедій XVII—XVIII ст. та їх мови, зв'язок із ними сатирично-гумористичних віршів [28, 288; 29, 305—306], аргументовано доводить, що шкільна драма цього періоду спричинилася до популяризації колядок і деяких кантів [28, 10].

Методологічно важливі висновки І. Франка про неперервний зв'язок старої і нової української літературної мови, зокрема про засвоєння традицій інтермедій, сатирично-гумористичних віршів та інших творів XVIII ст. І. Котляревським, П. Гулаком-Артемовським і їх продовжувачами. На думку І. Франка, східноукраїнські письменники мали вирішальний вплив на культурне і літературно-мовне відродження Галицької Русі, позначене появою “Русалки Дністрової” [26,91].

І. Франко зазначає, що на процесі переходу староукраїнської літературної мови XVIII ст. до мови сучасного періоду негативно позначилися складні суспільно-історичні умови: роз'єднаність українських земель, що входили до різних держав, важкий національний гніт, внаслідок чого українська літературна мова XVIII ст. на народній основі функціонувала тільки в писемній формі, своєчасно не заповнювала вакуум, що виник в результаті занепаду книжних стилів, не справляла належного впливу на громадське й культурне життя [28, 14, 33, 35—37, 44—50]. Він неодноразово говорить про засвоєння староукраїнських мовних елементів у творах нової української літератури, наприклад у Т. Шевченка [28, 8—9].

Вражає діапазон лінгвістичних інтересів І. Франка: крім уже розглянутих його цікавлять питання української ономастики, діалектології, граматики, наприклад, історія українських дієприкметників на -чий, роль пунктуаційних знаків у пам'ятках писемності та ін.

Окремо треба сказати про величезний досвід дослідника у справі підготовки до публікації старописемних текстів. Блискучий знавець пам'яток української мови, особливо XVI— XVIII ст., І. Франко досліджував їх у контексті європейської і світової літератури. Йому належать зразкові з лінгвістичного погляду численні публікації, що супроводжувалися вказівками на характерні риси правопису, фонетики, граматики, лексики, на діалектні особливості. Ці матеріали розпорошені по багатьох працях ученого і ще чекають на узагальнення. Глибока ерудиція дала дослідникові змогу здійснити всебічний текстологічний аналіз, повно й точно реконструювати найраніші списки творів, наприклад народних пісень і дум.

Лінгвістичні погляди І. Франка відзначаються великою доказовою силою, оскільки випливають з аналізу широкого фактичного матеріалу і глибоко обгрунтовані теоретично. Вони здійснювали і здійснюють все зростаючий вплив па формування поглядів лінгвістів—істориків української мови.

3. Давні писемні пам'ятки в науково-дослідницькій та художній практиці Івана Франка

Давні писемні пам'ятки І. Франко вважав надзвичайно важливим і цінним джерелом вивчення історії краю, народу, його духовного і культурного розвитку. “...Наше старе письменство,— писав Каменяр,—являє собою... багату скарбницю не тільки нашої народної, але також загальнокультурної традиції, життєвої мудрості та моральної сили, що воно заховало для нас велику силу пам'яток духової творчості визначних одиниць і скромних трудівників, яких імена не дійшли до нас, і що повне та всестороннє відродження національності не можливе без докладного пізнання та визискання того засобу духової сили, яку маємо в нашім старім письменстві...” [139,31].

Давні писемні пам'ятки, на думку І. Франка, повинні рано чи пізно відродити в широких народних масах “те почуття національної суцільності та солідарності, що проривалося в великих хвилях XVII віку, та не могло довго встоятися” [38, 8].

У збиранні, публікації та дослідженні писемних пам'яток минулого І. Франко вбачав одне з важливих своїх завдань. У цій галузі своєї діяльності учений досяг значних успіхів. У результаті невтомної праці у рукописних відділах бібліотек багатьох міст, зокрема Львова, Перемишля, внаслідок постійних поїздок у села Галичини, Прикарпаття, Буковини і Закарпаття, завдяки постійним відвідуванням книжкових виставок, організованих Львівським Ставропігійським інститутом, та тісним зв'язкам з антикварами, багатьма освіченими людьми, вченими—дослідниками старовини І. Франкові вдалося розшукати, зібрати й опублікувати велику кількість рукописних та маловідомих або й зовсім