План

Біографія Ірини Вільде.

Літературна діяльність Ірини Вільде.

Культурна діяльність Ірини Вільде.

Ірина Вільде і Східний світ.

Література

Мало хто знає, що в перекладі з німецької «вільде» означає «дика, бурхлива», а ім’я Ірина — у даному разі похідне від Дарини. Ось так і «народився» псевдонім «Ірина Вільде».

Писати донька відомого поета ХХ століття Дмитра Макогона Даринка почала ще юнкою, але в ті роки літературна справа вважалася заняттям не вельми гідним для дівчини з інтелігентної родини, ось вона й підписала перше оповідання вигаданим «Ірина Вільде».

Жила Ірина Вільде у так званій професорській колонії, на вулиці Чумацькій, неподалік лісу. Юнка зовсім розгубилася, коли замість літераторки двері відчинив... гарний молодий хлопець. Максим Полотнюк. Письменниця саме поїхала до Києва, і він на правах господаря запропонував зачекати, запевнивши, що мати ось-ось повернеться. Максим також навчався у Львівському університеті, але на хімічному факультеті. Мати дозволила йому обладнати у підвалі будинку власну хімічну лабораторію, в якій студент ставив свої досліди, добував, скажімо, ціаністий калій. Тож уся професура, яка жила на верхніх поверхах, ніби перебувала на жерлі вулкану — постійно дихала не вельми ароматними випаровуваннями і боялася злетіти в повітря.

Зовні життєвий шлях письменниці сприймається цілком благополучним. Прожила вона в достатку й пошані до старості; після 1939 р. видала понад двадцять книжок прози, була лауреатом літературної премії імені Т. Г. Шевченка, обиралася депутатом Верховної Ради України. Трагічність письменницької долі Ірини Вільде в тому, що її талант не міг розвиватися природно, був здеформований лещатами «соцреалізму» та примусовою для західноукраїнських митців ейфорією «визволення» й «щасливого сьогодення».

Народилася Дарина Полотнюк (справжнє ім’я) 5 травня 1907 р. на Буковині в сім’ї народного вчителя і українського письменника Дмитра Макогона. Батько був її першим учителем літератури, а його книжки — початковою позакласною лектурою. Дитинство і юність пройшли у Чернівцях, Лукавиці (Глибоцький район) та Веренчанці (Заставнівський район). Вчилася в Чернівецькій українській державній гімназії. Гімназійну освіту завершила в Коломиї. У листопаді 1918 р. Буковину окупувала боярська Румунія. Рятуючись від переслідування й арешту, батько переїжджає 1922 р. до Станіслава. Тут Дарина вчиться у приватній гімназії, потім вступає до Львівського університету. Коли через матеріальні нестатки вона мусила залишити університет, то вже була відома як перспективний молодий прозаїк. Влаштувавшись на роботу в часопис «Жіноча доля» у Коломиї, працює там до 1939 р., а потім переселяється до Львова.

Як згадує Ярема Полотнюк, син письменниці, його дідусь мав сміливість писати в Міністерство освіти Румунії листи проти румунізації українців. Його востаннє попередили, що зашлють на роботу в таке місце, де ніхто не зможе його утримувати (тоді сільських учителів утримувала громада), і сім’я перебралася в Галичину.

Є чимало свідчень ніжної, відданої любові Ірини Вільде до Буковини. У творчості передусім це чудовий роман «Повнолітні діти» (1938). Звичайно ж, це великою мірою розповідь письменниці про власне дитинство у Веренчанці, про навчання в чернівецькій українській гімназії, про перше кохання. Цей роман — серйозний історичний документ про 20-і роки на Буковині, в якому чимало цікавих фактів, зокрема той, коли українські гімназисти вночі вирвали з землі щойно посаджені на честь румунського короля дубки. За це багато з них були виключені з гімназії.

У 1990 році вперше в радянські часи вийшла збірка новел Ірини Вільде «Незбагненне серце», в яку ввійшли твори, що публікувалися вперше. Уявіть собі, що письменниця, голова Львівської організації СПУ, делегат усіх письменницьких з’їздів та депутат Верховної Ради України багатьох скликань також мала твори, які були небажані радянській державі. Звичайно ж, твори раннього періоду. Ба навіть більше — в 1972 році Львівська наукова бібліотека імені Василя Стефаника підготувала до друку бібліографічний покажчик творів Ірини Вільде з передмовою самої письменниці — та передмова називалась «Через місток пам’яті» й у ній було багато сторінок, присвячених саме 30-м рокам. Передмова не була надрукована.

Будучи шанованою письменницею, займаючи високе місце на “радянській соціальній драбині”, Ірина Вільде час від часу наносила візити своїй любій Буковині, зокрема Веренчанці. І сьогодні в цьому мальовничому селі на Заставнівщині є чимало людей, котрі спілкувалися з Іриною Вільде. Її пам’ятають деякі шкільні вчителі. В середній школі є кімната-музей Ірини Вільде, в якій зберігаються навіть дві повісті 30-х років — «Метелики на шпильках» та «Б’є восьма», з яких постав згодом роман «Повнолітні діти». Якби ми глибоко шанували своїх пророків чи принаймні самих себе — бо, маючи таких письменниць, як Ірина Вільде, можна й треба говорити про самоповагу — то Веренчанка, Чорнівка, Лукавиця стали б місцем паломництва не лише шанувальників красного письменства, а і всіх буковинців.

Всі роки свого життя у Львові Ірина Вільде була небайдужою до всього, що відбувалося в її краї, а особливо ж до письменництва. І коли львів’яни називають Дарину Дмитрівну “нанашкою в літературі”, то це право належить і буковинцям, зокрема . У них не така вже й велика різниця в роках — 10, але з відомих причин (перебування в Печорлазі) , який перші свої твори надрукував у другій половині 30-х років, серйозно в літературу прийшов, маючи за плечима 40 років життя. Повість «Чуєш, брате мій?» була опублікована в 1957-му. Згодом із повісті виріс роман «Червоні троянди», який був запропонований видавництву «Каменяр». Проте видавництво мало свої власні розклади, рішення