Як згадувала пізніше Ірина Вільде, у неї тоді склалося враження, що «молодий автор своєрідно продовжив моїх «Повнолітніх дітей», щоправда, вже в цілком інших умовах, набагато складніших».

мав досить-таки значний літературний доробок — три історичні романи, три соціально-психологічні, кілька повістей, біографічний роман . Для себе з-поміж цих усіх творів виділяв «Серце не камінь». Цей роман вийшов у 1978 році, й у ньому оповідалося про події на Буковині 1940–41 років, час, коли буковинці, образно кажучи, опинилися між молотом Сталіна й ковадлом Гітлера. Роман писався впродовж цілого десятиліття — автор прагнув не покривити душею проти історичної правди про те страшне лихоліття й мусив обійти цензурні перегородки, що, мабуть, було найскладніше. Роман цей вразив не лише читачів — сподобався він самій Ірині Вільде, яка написала до нього передмову «Уже пора сказати слово…» Письменниця охарактеризувала весь творчий доробок , дала йому високу оцінку, назвавши майстром широкого епічного полотна й виразного психологічного малюнка. А що стосується конкретно роману «Серце не камінь», то вона відмітила ось що: «Впадає в око: письменник шукає в кожному персонажі, крім політичних переконань, етичні якості. Людина, високоморальна у стосунках з іншими людьми, є надійна й витривала у найскрутніших ситуаціях. Зло, облуда не можуть бути стимулами до боротьби в ім’я краси життя й світлих устремлінь доби. Пишучи ці рядки, я не прагнула охопити всі аспекти творчості , це, мабуть, зробить хтось інший. Я просто вважаю, що вже настав час сказати правдиве, щире слово про обдарованого прозаїка і скромну людину».

Між Іриною Вільде й були прекрасні особисті стосунки — саме після надісланої рецензії на перший його роман вона вважала за потрібне зустрітися з автором і поговорити з ним. По дорозі з Веренчанки у Львів вона разом із батьком Дмитром Макогоном завернула в Кіцмань, розпитала в людей, де живе вчитель і прийшла до нього в гості. так пише про це в романі :

«Підводжуся й виходжу назустріч незнайомим. Очам своїм не вірю: переді мною — хто ви думаєте? Ірина Вільде. Я ніколи не бачив письменницю, вона мені знайома з фотографій, портретів. А моя зорова пам’ять досить цупка, я часто покладаюся на неї. Письменниця одягнена в сіру сукню й легкий, синюватого кольору светр. Вона ще молода й досить-таки елегантна.—

Не сподівалися таких гостей? — Дарина Дмитрівна показує на людину похилого віку, що стояла поруч з нею. — А це знаєте, хто зі мною?—

Знаю, це ваш батько письменник Дмитро Макогон».

Тоді ж Ірина Вільде вперше побачила юного музику Володю Івасюка, за творчістю якого згодом спостерігала, любила приходити до нього в його львівську квартиру й слухати музику. Але по-справжньому, з дорослим композитором, письменниця познайомилась у 1971 році на 100-літньому ювілеї Василя Стефаника в Русові. Тоді в Русів приїхав навіть Іван Семенович Козловський. Батько й син Івасюки не раз бували в рідному селі Стефаника. І цього разу вони також були вдвох. Батько й представив свого вже знаменитого сина Дарині Дмитрівні. І вона сказала знаменну фразу про те, що найкращий твір — це його син.

У 1977 році Ірина Вільде була запрошена в Чернівці на 60-літній ювілей . 4 дні вона прожила на вулиці Маяковського, 40. Їй було затишно й добре в цій гарній родині. На згадку про візит залишилось близько 20 світлин, на яких Ірина Вільде зафіксована разом з , його братом Дмитром, Софією Іванівною Івасюк, з донькою . Як згадує , вона не дуже хотіла фотографуватись, але Володимир сказав, що це живий класик, як же можна відмовлятись? А фотографував саме він. Нажаль, нікому не прийшло на думку сфотографувати разом із письменницею Володимира Івасюка… З собою в Чернівці Ірина Вільде привезла збірку поезій львівського поета , в якій був вірш «Поговоріть з людиною», присвячений їй. Як згадує , Володимир пообіцяв тоді покласти вірш на музику. На жаль, не встиг. У нарисі-спогаді «Переростання в ріку» згадує розмову, яка відбулась у нього з Іриною Вільде 1 лютого 1979 року:

«І через якусь мить письменниця згадала Володимира Івасюка:—

Який же він скромний! Хоч міг би і зазнатись. Є від чого. Та не зазнається. — Ірина Вільде зробила тривалу паузу й додала:—

Мабуть, усі справжні таланти скромні».

Померла письменниця 30 жовтня 1982 року у Львові.

У музеї Володимира Івасюка зберігається книжечка Ірини Вільде «Окрушини», яку вона подарувала з таким написом: «Дорогому краянинові з найкращими побажаннями. Ірина Вільде». В ній є мініатюра «Моїй Буковині», яку варто навести повністю:

«У моїй стороні під цю пору колишуться по крутих польових доріжках (чи буду коли ними ходити) навантажені хлібом вози. Удосвіта скриплять колодязі, а вечорами линуть сині димочки до неба.

У моїй стороні осінь ступає в червоних сап’янцях, заквітчана у соняшники і китиці винограду, підхмелена на весіллях.

Але ви цього не бачите…

У моїй батьківщині вечірні тумани заступають хороводи русалок, і зорі так близько над землею, що можна