У моїй стороні… але ви цього не чуєте.

У моїй стороні сонце ходить босоніж, оперезане бабиним літом, з червоною калиною у русявій голівці. У моїй стороні…

Ім’я моїй батьківщині — Буковина».

У творчому доробку є стаття «Ірина Вільде і Буковина», в якій він називає роман «Повнолітні діти» найкращим твором про Буковину часів румунсько-боярської окупації.

На жаль, немає серед нас ні Ірини Вільде, ні батька й сина Івасюків. Але своєю творчістю й своєю шляхетною дружбою вони дають нам уроки краси й добра. В одній із окрушин Ірина Вільде писала: «Щоб увійти в безсмертя, людина мусить скласти два екзамени: один перед сучасниками, другий — перед історією». Іспит перед сучасниками вона склала. Тепер слово за історією.

Говорячи по Ірину Вільде, слід сказати, що, одержавши тогочасне "римське", або "європейське" виховання, вона дивилася на інші народи і на інші цивілізації передовсім з повагою. В давнину було по-всякому. І греки, і римляни контактували з народами Сходу, але далеко не всі грецькі та римські автори минулого писали про інші цивілізації з повагою. Досить лише згадати, що слово "варвар", яким древні греки та римляни називали іноземців, походило від звуконаслідування людей, які не розмовляли грецькою... Щось подібне було і в напівдиких арабів, які завоювавши іранців (останні за культурним рівнем були значно вище від завойовників) називали їх збірним словом "аль-аджам", що означало "недорікуваті бормотуни", тобто люди, яким важко говорити.

Оцієї давньої греко-римської зверхності до інших народів і цивілізацій, до чужої культури у Ірини Вільде не було; сучасне римське виховання кінця ХІХ - початку ХХ століття цього вже не передбачало, і це видно хоча б з освіти Івана Франка, який через німецьку і французьку мови оволодів найновішими досягненнями сходознавства ХІХ століття.

На перший погляд, здавалося б, мова йде про несумісні речі. Бо й справді: яке відношення має західно-українська письменниця до Сходу? Де Галичина і Буковина, а де той Схід? Але уважно простежимо все від початку. Читаючи романСестри Річинські" - оту енциклопедію галицького суспільства першої третини ХХ століття, не можна не помітити такої колоритної фігури, як маклер Суліман. Неодноразово доводилося чути, що в європейському середовищі не може бути євреїв з мусульманськими прізвищами. Ніби й логічно, адже євреї, живучи в іншомовному середовищі, дуже швидко асимілюються мовно, засвоюють багато звичаїв, але завжди зберігають свою релігію і мову своїх предків (адже саме нею читають священні тексти своїх пращурів в оригіналі).

Але як з прізвищами?

А ось як: євреї дотримуються звичаїв того середовища, серед якого живуть. Наприклад "ашкеназі" (тобто вихідці із Східної Європи), предки яких довгий час проживали в Нижній Німеччині, мали німецькі прізвища, а їхня мова (так званий "ідиш") є не чим іншим, як нижньонімецьким діалектом. (Щоправда, тепер самі німці практично забули отой свій "плятдойч").

В середньоазіатських та закавказьких республіках євреї мають прізвища, які дуже нагадують прізвища людей з їхнього мусульманського середовища: Рашидов, Мусаєв, Мамедов.

А маклер Суліман прийшов з Туреччини, і нічого дивного немає в тому, що виходець з Туреччини, колишній "турецький єврей", як сказали б ми тепер, має прізвище Суліман (навіть не Сулейман). На користь східного походження предків Сулімана говорить і той факт, що він читав Коран в оригіналі (а євреї, як і мешканці Індії - природжені філологи і дуже легко засвоюють чужі мови).

Є й інші "точки дотику" із Сходом у творчості Вільде. В тому ж таки романі "Сестри Річинські" є сцена, коли Бронко Завадка приходить до революціонерки Рити Валєвської, польки, і бачить у неї працю радянського академіка Євгена Бертельса "Перський театр", більше того, революціонерка-комуністка розповідає Бронкові про перськомовного поета-містика Джелаль ед-Діна Руні та його взаємозв'язки з іншим містиком Шам-ед-Діном Табрізі, про що сама Ірина Вільде могла довідатися із вже згаданої праці Бертельса.

"Живі контакти" письменниці із літераторами Закавказзя, Середньої Азії, Татарстану були не менш цікавими. Ірина Вільде знала особисто не лише Костянтина Симонова та Роберта Рождественського, але й азербайджанського поета Самеда Вургуна, з яким познайомила свого сина Ярему Полотнюка. Письменниця особисто знала багатьох таджицьких та узбецьких поетів, прозаїків, зокрема Муміна Каноата, Мірсаїда Міршакара, Амінджона Шукугі та інших, з якими неодмінно знайомила сина.

Незадовго до своєї хвороби Ірина Вільде відвідала Японію в складі делегації з Радянської України. Письменниця виступила перед японськими трудящими, як тоді прийнято було говорити. Одна японська робітниця, зворушена теплими словами письменниці, зняла з себе свій робочий фартушок і подарувала письменниці. Ірина Вільде до кінця своїх днів зберігала цей нехитрий подарунок простої жінки з країни, де сходить сонце.

Звичайно, це лише побіжний огляд "точок дотику" відомої львівської письменниці зі Сходом. Принаймні стає зрозумілим, що очолювана Яремою Полотнюком кафедра сходознавства, яка вже п'ятий рік передплачує і популяризує "Кримську світлицю", виникла не на голому місці.

Література

1. Володимир Бокань. КУЛЬТУРОЛОГІЯ. – Київ, 2004.

2. Бокань В.А., Польовий Л.П. Історія Української культури. – Київ, 2002.