Для боротьби з Реформацією і зміцнення папської влади католицька церква у 1534 р. створила чернечий орден єзуїтів, який також контролював у Європі майже всю освіту. Церква розробила своє правництво, основні норми якого іменувалися канонами. Джерелом канонічного права були Святе письмо, постанови церковних соборів, нормативні акти пап — конституції, булли, енцикліки. Це право регулювало не тільки внутрішньоцерковні відносини. Церковним судом вирішувалися справи про шлюб і сім'ю, підробку грошей, наклепи, фальшиві свідчення, оскільки вважалося, що такі проступки безпосередньо пов'язані з гріхопадінням.

Католицька церква була своєрідною папською теократією, заснованою на взаємовиключних принципах — аскетизмі та всесвітній владі. Поборники цих принципів вели вперту і жорстку боротьбу за те, щоб встановити у світі панування теократії й підкорити релігійному (католицькому) світогляду всі сфери людського життя — державу, економіку, право, літературу, мистецтво, науку.

Тому-то культура Західної Європи набрала виразного теологічного забарвлення. Антична філософія була замінена католицьким богослов'ям, у надрах якого зародилися ори­гінальні естетичні, етичні і логіко-філософські течії. Так, С. Боецій (480—525) — римський філософ-неоплатонік, автор праць з математики, теорії музики — своїми трактатами і коментарями до творів Арістотеля і Порфірія з логіки справив великий вплив на середньовічну схоластичну філософію. Зокрема, він чітко розмежував поняття буття (існування) і сутності. За Боецієм, сутність і існування як поняття співпадають тільки в Богові, який є простою субстанцією; що ж стосується створених речей, то вони за своєю природою не прості, а складні; щоб сутність отримала існування, вона повинна стати актом творіння Божої волі. Широкою популярністю користувався трактат Боеція "Про музику" в п'яти книгах, який містив виклад музично-теоретичних вчень стародавніх греків — від Піфагора і Арістоксена до Птолемея. Цей трактат став головним джерелом пізнання античної музичної теорії.

Видатними схоластами були Альберт Великий (1193— 1280) і монах-домініканець Фома Аквінський (1225—1274). Завдяки коментарям Альберта праці Арістотеля стали надбанням середньовічної культури. Він не тільки систематизував знання античних і арабських вчених у галузі природознавства й етики, але й провів також власні дослідження на основі спостережень і досвіду. Фома Аквінський створив своєрідну енциклопедію католицького богослов'я "Сума теології", в якій усі питання пізнання природи і суспільства розглядалися з позицій теологічного раціоналізму. Висуваючи ідею гармонії віри і розуму, він намагається підкорити науку богослов'ю, а тому розрізняє істини розуму та істини одкровення, вважаючи останні недоступними розуму, підвладними лише душі (вірі).

Природничо-раціоналістична тенденція знайшла яскравий вияв у працях англійського вченого, монаха францисканського ордену Роджера Бекона (1214—1292). Він одним із перших наполягав на необхідності дослідного пізнання природи, протиставляючи його хибним авторитетам. У своїх працях він висуває ряд цікавих ідей про літальні апарати, підйомні крани, про способи добування багатьох хімічних речовин, утому числі пороху. Церква виголосила його творам анафему, а самого автора запроторила у в'язницю на 14 років.

Поряд з раціоналістичним богослов'ям існувало і містичне. Містики виступали проти вивчення творів Арістотеля і використання логічних доказів віри, стверджуючи, що релігійні істини пізнаються не за допомогою розуму і науки, а шляхом інтуїції, осяяння, або "споглядання".

3. В епоху середньовіччя високого рівня досягла шкільна й університетська освіта. Для навчання кліриків використовувались єпископські й монастирські школи, у яких С. Боецієм і Ф. Кассідором (487—578) було введено поділ "семи вільних мистецтв" на дві частини: тривіум (три шляхи знання: граматика, риторика і діалектика ) та квадріум (чо­тири шляхи знання: геометрія, арифметика, астрономія і музика). У XII — XIII ст. саме на базі таких шкіл виникли університети. В 1200 р. у Франції засновано Паризький уні­верситет; в Італії набули популярності Болонська юридична та Солернська медична школи. Паризький університет мав чотири факультети: "молодший", або артистичний, на яко­му вивчалися "сім вільних мистецтв", і три "старші" — медичний, юридичний та богословський, де можна було навчатися після закінчення артистичного.

У XIII ст. з'явилися й інші європейські університети: Оксфордський та Кембріджський в Англії, Саламанський в Іспанії, Неапольський в Італії. В наступному столітті засновані (у переважній більшості з санкції римської курії) Празький, Краківський, Гейдельберзький, Кельнський і Ерфуртський. Наприкінці XV ст. в Західній Європі вже налічувалося 65 університетів. Студенти (від лат. зШсію, зШсІеге — ретельно займатися) об'єднувалися в організації ("земляцтва", "провінції" і "науки"). На чолі "науки" стояли виборні прокуратори. Виборними були також посади ректорів. Навчання в університетах проходило у формі професорських лекцій: влаштовувалися публічні виступи з проблем філософії і богослов'я, у яких брали участь професори і студенти. Іноді такі диспути переростали у повчальні мистецькі дійства. Наприклад, оксфордський магістр Дуне Скотт (1266—1309) в одному диспуті вислухав і запам'ятав двісті тез, тут же послідовно їх заперечивши. Навчання провадилося латинською мовою, було дуже складним для засвоєння, і тому не дивно, що лише третина студентів отримувала ступінь бакалавра і тільки кожний шістнадцятий — ступінь магістра.

Наука в середні віки була в основному книжною справою. Вона спиралась, головним чином, на абстрактне мислення і лише незначною мірою на експеримент, оскільки ще не ставила перед собою прагматичної мети, не втручалася у природний хід подій, а намагалася зрозуміти світ у процесі споглядання. В науці виділяли чотири напрямки. Перший — фізико-космологічний, ядром якого було вчення про рух на основі натурфілософії арістотелізму; він