Процес реформування культурної сфери має включати такi головнi моменти:

- формування нової законодавчої бази для культури, мистецтва, сумiжних сфер суспiльного життя, що вiдповiдала б сучасним свiтовим вимогам та українським особливостям, iз законодавством про "неприбутковi" органiзацiї як серцевиною такого законодавства;

- реорганiзацiя державних та регiональних iнституцiй, якi донинi "керували культурою", аби спрямувати їхню дiяльнiсть на рейки пiдтримки культури як такої, незалежно вiд пiдпорядкування та форми власностi;

- реорганiзацiю майнових та фiнансово-господарчих взаємин у культурнiй сферi в напрямку формування "третього сектора суспiльного виробництва", тобто мережi установ (освiтнiх, культурних, соцiальних, спортивних та iн.), дiяльнiсть яких не спрямована на одержання прибутку;

- заохочення мережi недержавних, незалежних культурно-мистецьких органiзацiй (спiлок, фундацiй, професiйних гiльдiй, творчих колективiв), якi забезпечуватимуть здоровий розвиток культури через багатоманiття творчих, господарчих, адмiнiстративно-правових форм її iснування, через множиннiсть каналiв її пiдтримки суспiльством i державою;

- створення режиму здорового протекцiонiзму щодо вiтчизняної культури, нацiональної культурно-мистецької продукцiї, аби забезпечити їх конкурентоспроможнiсть, не допустити нової "культурної колонiзацiї" України.

Кардинально вплинути на господарчо-правову ситуацiю в сферi культури може лише "Закон про органiзацiї, не орiєнтованi на отримання прибутку", що повинен вiдрегулювати такi загальнi положення:

- визначення принципiв, за якими дiють такi заклади що ставлять за мету не отримання прибутку, а розвиток важливої для суспiльства культурницької (освiтньої, тощо) дiяльностi;

- фiнансування таких закладiв (органiзацiй) з рiзних джерел: державного та/або мiсцевих бюджетiв; коштiв засновникiв; коштiв вiд державних та мiсцевих фондiв розвитку; коштiв вiд надання платних послуг; коштiв вiд спонсорських та мецентатських внескiв;

- надання неприбутковим органiзацiям, незалежно вiд форм їхньої власностi, податкових та iнших пiльг, за умови додержання ними вiдповiдних правил функцiонування та розпорядження прибутками;

- податковi пiльги для фiзичних чи юридичних осiб, якi надають неп- рибутковим органiзацiям кошти у виглядi пожертов, спонсорського фiнансування, тощо.

Порушені вище проблеми було піднято за часів перебування в кріслі Мінсістра культури України академіка І.Дзюби (1992-1994). З його ініціативи було розроблено проект "Концепції державної культурної політики України", заснований на викладених вище засадах. Проект було схвалено Колегією Мінкультури восени 1994 року вже під головуванням М.Яковини. Проте його різко негативно сприйняли керівники "традиційних" творчих спілок, що побачили в ньому одне: загрозу стабільному бюджетному фінансуванню культури. Внаслідок гострої дискусії проект було доопрацьовано - але його остаточному схваленню перешкодило перетворення в вересні 1995 року Міністерства культури на "Міністерство культури і мистецтв" і прихід до керівництва людей, зорієнтованих на той час на "традиційні" методи управління культурою.

Проте життя показало правильність передбачень І.Дзюби та його команди. Як наслідок, роботу зі створення нової законодавчої бази для української культури було продовжено, хоча і з запізненням.

Тому частково деякi з названих проблем вирiшують нещодавно прийнятi Верховною Радою "Закон про благодiйництво та благодiйнi органiзацiї" (вересень 1997) та нова редакцiя "Закону про оподаткування прибутку пiдприємств" (травень 1997). Hеобхідність пpоведення глибинних pефоpм у сфеpі культуpи визнано й у "Концептуальних напpямках діяльності оpганів виконавчої влади щодо pозвитку культуpи", ухвалених Кабінетом Міністpів Укpаїни в чеpвні 1997 pоку. Пpоте pеально сьогодні все ще важко говоpити пpо здійснення якоїсь єдиної пpодуманої деpжавної політики в сфеpі культуpи, яка б відповідала європейським стандартам, потребам збереження наявної інфраструктури та запитам українського суспільства.

Говорячи про проблеми культурного відродження слід пам’ятати, що сучасна Україна характеризується вельми виразними, подекуди навiть драматичними регiональними вiдмiнностями, що зумовленi рiзною iсторичною долею окремих земель, тривалим i болiсним шляхом формування нацiї та нацiональної територiї. Границi регiонiв не завжди збiгаються з границями адмiнiстративних областей, однак для спрощення аналiзу сучасну Україну можна умовно роздiлити на шiсть головних регiонiв:

1. Захiд (Львiвська, Iвано-Франкiвська, Тернопiльська, Рiвненська, Волинська, Чернiвецька та Закарпатська областi, разом 18,9 % населення України). Бiльшiсть цих земель (окрiм Волинi та Рiвненської областi) нiколи не входила до складу Росiйської iмперiї, усi вони стали частинами УРСР лише протягом 1939-45 рокiв. Таким чином, населення Заходу уникло голоду 1933 року та нищення церков, iнших пам'яток, хоча масовi репресiї, переважно - проти iнтелiгенцiї, тривали на цих землях у 1945-53 рр.

В цiлому регiон характеризується високим рiвнем нацiональної самосвiдомостi, порiвняно мононацiональним складом населення (втiм, значною мiрою це наслiдок винищення євреїв фашистами та сталiнської репатрiацiї полякiв у 1945-47 рр.), невеликим переважанням сiльського населення та безумовним домiнуванням української мови. У Закарпаттi та на Буковинi етнiчнi меншини (угорцi, румуни) проживають компактно, тяжiючи культурно, а певною мiрою й полiтично до власне Угорщини й Румунiї. В економiчному планi регiон є переважно сiльськогосподарським, попри наявнiсть декiлькох промислових центрiв (Львiв, Тернопiль, Iвано-Франкiвськ). Давню проблему становить надлишок сiльського населення.

2. Центр (Вiнницька, Житомирська, Хмельницька, Черкаська, Кiровоградська, Полтавська, Чернiгiвська, Київська областi та мiсто Київ - разом 30 % населення України). Це - iсторичне ядро України, колиска її культури й мови, на цих землях зароджувалися й Гетьманська держава XVII сторiччя, й УНР.

Рiвень урбанiзованостi (63 %) та частка неукраїнського населення (10.5%) Центру дещо вищi, анiж на Заходi (неукраїнцi, здебiльшого це росiяни, зосередженi майже виключно в мiстах), натомiсть рiвень нацiональної самосвiдомостi - дещо нижчий, однак патрiотична орiєнтацiя безумовно переважає. Українська мова - рiдна для абсолютної бiльшостi населення (хоча в мiстах у побутовому вжитку широко використовується росiйська). За структурою економiки цей регiон агропромисловий - за винятком, звiсно ж, Києва, де зосереджено значну частку промислового потенцiалу держави.

3. Пiвдень ( Одеська, Миколаївська, та Херсонська областi - 10 % населення України) та 4.Схiд (Днiпропетровська, Харкiвська, Запорiзька й Сумська областi - разом 20,5