Українська культура в 17 столітті
Своєрідний характер культурного життя України XIV—XVI ст. зумовлений тим, що народ з втратою державності, роз'єднаний державами-завойовницями і приречений виключно на роль виконавця чужої волі, був позбавлений можливості вільно розвивати свої інтелектуальні та творчі здібності. Починаючи з XIV ст., вся духовна енергія українського народу спрямовувалась на те, щоб довести свою життєвість, прив'язаність до традицій національної культури, її поступ перебував у зв'язку зі складними реаліями, що Іноді суперечили суспільно-культурному розвитку.
Людські взаємини, побут, православна віра, ще живучі елементи язичництва в XIV ст. визначали коло суспільних та культурних інтересів людей, вони жили за природним і церковним календарями, які точно регламентували будні, доповнюючи їх усталеними святами, ритуальними дійствами. Час був у руках Бога і князя, тому релігійна і світська влада, що нерідко складали одне ціле, розпоряджалися долею людини. Навколишній світ був органічно поєднаний з життям селянина, і це відбилося на його побуті, мисленні, психології й творчості. Був світ добрий і світ чужий, лихий, який приносив людині хвороби, горе, завдавав їй кривди, і вона шукала порятунку у вірі, ліках, чарах. Церковні свята нерідко проводилися паралельно з язичницькими церемоніями. Календарний час співіснував з обрядами, що не завжди вписувалися в церковні догмати.
У XIV — XVI ст. споруджуються міста, зростає цехове виробництво, розвиваються різні види художньої творчості, ремесла, торгівля, пожвавлюються міжнародні, зокрема й мистецькі контакти. Княжі центри стають активними осередками різних форм культурного життя. В українському суспільстві ще з часів Київської Русі не пригасала жага до знань, до книги. Центрами освіти були монастирі, єпархії, що дбали про розвиток письма, виходячи з потреб церкви. Вищого навчального закладу у XIV — XV ст. в Україні ще не було, хоча школи деяких монастирів, зокрема Києво-Печерської лаври, зажили міжнародного авторитету і прирівнювалися до університетських. У містах, де оселялися колоніями німці, поляки, вірмени, євреї, освіта підпорядковувалася місцевим інтересам — ремеслам, торгівлі, справочинству і опікувалася католицьким кліром.
Церква виступила в оборону руської мови. Свідченням цього є пам'ятки рукописної книжності. Основою освіти була книга, і українські прогресивні діячі не шкодували матеріальних статків і охоче комплектували бібліотеки з творів античних та європейських письменників, філософів, просвітителів. Книга в Україні була вельми шанована, на ній виховувалися різні прошарки освічених людей. Подарувати книгу храмові, замовити переклад твору — усе це вважалося справою честі. Книги охоче перекладали з інших, переважно грецької, потім латинської мов. Збереглися переклади з Біблії («Пісня пісень», «Євангеліє», «Апостол»), а також інших літургійних творів.
Центрами освіти і книгописання в XIV—XVI ст. були монастирі, зокрема Києво-Печерська лавра, Дерманський, Унівський, Зим-ненський та інші, що збирали під своїм дахом значні культурні сили — переписувачів літератури, художників, проповідників, музикантів, вчених'. В монастирях жили «книжники великі», тут укладалися чималі бібліотеки, переписувалися книги нові.
Київ був великим культурним центром, а його організуючим ядром — Києво-Печерська лавра, що згуртувала у своїх стінах освічених людей, розсіваючи зерна наукових знань і книжності.
У другій половині XV ст. Київ стає значним науковим осередком, про що свідчать численні твори з астрономії, медицини, фізики, логіки, які з'являються зусиллями перекладачів у Києві. Центр Київського князівства, він зберігав пріоритет у духовному єднанні слов'ян, цьому сприяли широкі торговельні зносини як із Сходом, так і з Заходом. У Києві діяли дві освічені громади — раббанітська та караїмська, що займалися перекладацькою діяльністю. Після нападу татар у 1482 р., коли дощенту було пограбовано усі святині міста, здавалося, що Київ більше не постане з рут. Але невдовзі місто відродилося.
Українська література в XIV—XV ст. не мала сприятливих умов для свого розвитку, в наступні періоди на перший план виходить перекладна література, що пробуджувала патріотичні почуття у зв'язку із засиллям латинської культури. Полемічний запал виступів посилюється у збірках кінця XV — початку XVI ст.
Оригінальне письменство XIV ст. «перебувало в стані застою», це пояснюється характером компіляцій і наслідування, які спостерігаються у збірниках «Золотий ланцюг», «Ізмарагд», «Златоуст», «Толкова Палея», «Четы-Мінеї», що містили чимало світських елементів.
Велику роль у становленні нової культури відіграло світське письменство, пов язане з традиціями літописання, з розвитком руського права. Детально розглядаючи період зміцнення литовської династії в XIV ст., М. Грушевський окреслює суб'єкти українських впливів за часів литовської державності на землях України . «Руська віра», - зазначає видатний вчений,— ширилася між верхніми верствами Литви.., Норми державного права, хоч і змінені дальшою державною еволюцією, були перейняті в. кн. Литовським від Руси. Приватне й карне право в. кн. Литовського оперлося також на руськім, як показує порівняння Руської Правди з земськими грамотами в. кн. Литовського й Литовським Статутом. Руська мова стала урядовою й культурною мовою в. кн. Литовського — мовою великокняжої канцелярії і урядів, праводавства й письменства взагалі навіть у чисто-литовських землях". Таким чином, політична зверхність Литви над Україною мала своєрідне культурницьке забарвлення, тобто була пройнята духом української культури.
У середині XVI ст. на українських землях зростає вплив реформації, її ідеї приваблюють польську шляхту, що прагнула обмежити привілеї церкви. У зв’язку з цим виникають пам’ятки, основним пафосом яких була полеміка з протестантським рухом та єрессю. Конфесійні суперечки мали своїм наслідком посилення уваги до національної культури, вони згуртовували українців на боротьбу з шляхетським пануванням.
Друкарські і мистецькі традиції славетного друкаря” книг перед тим невиданих” Івана Федорова (р.н.
