За далеко неповними даними колишніми учнями Києво-Могилянської академії були близько 740 українських лікарів, її закінчили такі видатні українські вчені-медики, як Нестор Амбодик-Максимович, Степан Андрієвський, Данило Веланський-Кавунник, Денис Волчанецький, Михайло Гамалія та ін.

Після закінчення академії сотні молодих українців ішли для продовження навчання до відомих університетів Західної Європи: Лондона, Парижа, Лейдена, Галля, Кіля, Падуї, Лейпціга, Единбурга, Кракова та ін. Бідніші або менш здібні учні академії йшли до госпітальних шкіл, медико-хірургічних шкіл Польщі, а пізніше — Московщини.

У 1572 р. російський першодрукар Іван Федоров прибув до Львова і при підтримці свідомих громадян організував друкарню, в якій у 1574 р. надрукував "Апостол" і грецький "Буквар", що використовувався навіть болгарськими книжниками. У 1576 р. І. Федоров переїхав до Острога, де надрукував близько 30 творів, а саме — Читанку Божого Слова, Буквар, "Хронологію" Андрія Римші, "Ключ Царствія небесного" Герасима Смотрицького та ін. Найціннішою серед них була Біблія (1581 р.). Пізніше І. Федоров знову повертається до Львова, де члени Львівського Ставропігійського братства викупляють заставлені у лихваря верстати Івана Федорова і зорганізовують братську друкарню.

У цій друкарні було опубліковано ряд віршів і драматичних творів — "Просфонима" (1591 р.), "Лямент" на смерть Григорія Желигорського (1625 р.), "Вірші на Різдво Христове" Памва Беринди (1616 р.), "Розмишлєніє о муці Христа Спасителя" Иоаникія Волковича. Тим самим було зроблено значний внесок у розвиток різножанрової української культури. Львівська братська друкарня дала поштовх бурхливому розвиткові друкарства в Україні, переважно в Галичині і на Волині. У 1604—1606 рр. спершу в Стрятині (поблизу Рогатина), а згодом у Крилосі (поблизу Галича) діяла друкарня Федора та Гедеона Балабанів.

У 16-17 ст. церковній архітектурі ще зберігав вплив візантійсько-руський тип трьохапсидної церкви поряд з унікальним зразком церкви-ротонди. У цей час набули поширення готичні або ренесансові типи будівництва церков.

Високу інженерну та будівничу культуру принесли із собою пришлі народи (вірмени, німці, євреї), що оселялися в містах і стимулювали розвиток ремісничо-міщанського середовища.

В Україні наприкінці XIV— початку XVII ст., зазначимо, що в українській культурі перехрещувалися впливи культур Сходу і Заходу, ідей Відродження, гуманізму і Реформації. Ці впливи знайшли в Україні сприятливе підґрунтя в умовах запеклої боротьби за національну державність. Вони дали прекрасні сходи у вигляді відродження національної культури.

Визвольна війна (1648—1654) змінила не тільки політичний статус України, але й основи культурного розвитку суспільства. В нових умовах культура розвивалася під охороною держави.

З міщансько-духовного середовища вийшло нове письменство, що тісно зв'язувалося з потребами національної оборони. Учителі, літератори, друкарі, видавці об'єдналися в міцний гурт, що творив ідеологію і піднімав свідомість народних мас. Настрій солідарності і непоступливості, витворений братським рухом, відіграв значну роль у 1648 р.

Другий національний організаційний центр творило Запорозьке Військо. Січовий центр мав вплив не тільки на Запорожжі, але всюди, де жили козаки. Кшець-кінцем обидві течії зійшлись і спільно зорганізували державу.

Єдність української еліти була найсильніша в часи перших боїв за визволення. Коли ж хвилі революції спали і суспільне та державне життя постало перед складнішими проблемами, характер провідної верстви суспільства почав змінюватися.

За таких обставин ідеологічний провід затримала тільки козацька інтелігенція. Але вона була розбита на два табори — Запорожжя і Гетьманщину, ідеали яких дещо розходились.

Довгий час дуже сильним було почуття патріотизму, яке допомагало об'єднувати громадянство навколо загальних справ, перемагаючи власні егоїстичні інтереси.

Незабаром, після смерті гетьмана Богдана Хмельницького, настала доба, яку історики назвали Руїною. Було все: і криваві конфлікти у колах козацької старшини, і спустошливі війни Росії, Польщі й Туреччини за Україну, і татарські напади, і на довершення остаточний поділ основного масиву українських земель на Правобережжя, яке залишилося під владою Польщі, і Лівобережжя, де українська козацька держава опинилась у васальній залежності від Росії, а згодом була зведена на рівень автономної провінції та врешті-решт позбавлена будь-якого самоврядування. Буковина тоді перебувала у складі Молдавського князівства — васала Туреччини, а на Закарпатті господарювали угорські магнати. Розподіл України поміж чужими державами згубно вплинув на стан культури. Той час, коли в Лівобережній Україні — Гетьманщині — зберігались інститути української державності чи навіть їхні залишки, був сприятливим для творчого розвитку культури.

Українська культура того часу спромоглася на таку силу і оригінальність, що не тільки опиралася полонізації, не тільки протистояла московському наступові, але й здобула собі великий вплив у Московщині, несучи у відсталу країну освіту і науку.

Особливо цей вплив поширився після 1654 р., тобто після Переяславської угоди, але ще до того, в 1649 р. цар Олексій запросив з України вчених людей надрукувати в Москві справну Біблію.

А в 1664 р. прибув до Москви українець Семен Полоцький, покликаний туди вчити царевичів Олексія і Федора та царівну Софію, навчав він і царевича Петра.

Українські книжки "посунули" на Москву ще більше за людей. Книжки до читання, книжки церковні, шкільні підручники, наукові твори — все це йшло з України в Москву. Сила-силенна українських книжок була в бібліотеках царів, патріархів, єпископів, бояр і навіть у простих грамотних людей.

Вплив український відбився на будівництві, малюванні, на одежі, співах, на музиці, правництві та літературі.

До Москви їздили наші ковалі, гончарі, шапкарі, шевці, масловари, селітровари, злотники, кахлярі.

У другій половині XVII ст. український вплив позначився в друкарстві, навіть у дрібних деталях. Так, у Москві в друкованих книжках спершу нумерація була на аркушах, і тільки потім, під