Українська культура початку ХІV - першої половлини ХVII ст
План
1. Умови культурного розвитку України у складі Литовська-Руської та Польської держав.
2. Церковні братства та їхня культурно-просвітня діяльність.
3. Розвиток освіти і науки. Медицина.
4. Книгодрукування та література.
5. Архітектура та образотворче мистецтво. Музика.
1. Розвиток української культури в XIV — першій половині XVII ст. органічно пов'язаний з історичними обставинами, що мали місце на землях України, яка входила тоді до Великого князівства Литовського. Кревська унія (1385 р.) поклала початок об'єднанню Литви і Польщі, надавши польській шляхті право володіння українськими землями, тим самим узаконила експансію латинської культури на кілька віків. Позитивним моментом у цьому процесі було входження українських земель у простір західної цивілізації. З іншого боку, Польща повела тотальний наступ на українську культуру, православну віру, звичаї, традиції, мову.
Неймовірно тяжкою для українського народу була перша половина XV ст. через щорічні напади татарських орд. Цей фактор негативно позначився на економічному і культурному розвитку України. У XVI ст. Україна вступила руїною. Люблінська унія (1569 р.) остаточно узаконила політику національного, релігійного й соціального гноблення українського народу, що в свою чергу спричинило відкритий протест українського населення.
У колонізаційному наступі на Україну провід вели польські магнати. Опанувавши Холмщину, Галичину і Поділля, вони перейшли після Люблінської унії на Волинь, Брацлавщину, Київщину і, врешті, на Лівобережжя. Струсі, Язловецькі, Замойські, Синявські, Жолкєвські, Калиновські, Потоцькі та інші магнатські роди зайняли величезні простори, створюючи справжні латифундії, до яких належали сотні сіл, десятки містечок і замків, цілі просторі провінції. Ці "короленята" були необмеженими володарями своїх земель, бо займали найвищі посади в державній адміністрації. Всякі скарги місцевого населення до влади не доводили ні до чого, бо магнатська верхівка всю владу зосередила в своїх руках.
Разом з магнатами сунула в Україну дрібна польська шляхта, голодна і незаможна, що при панах і собі сподівалася надбати маєтків і багатств. При магнатах поживу для себе знайшли також євреї, що були панськими агентами і факторами, брали в оренду корчми, млини, мита і навіть церкви.
Головну колонізаційну акцію повело латинське духовенство. Вже в XV ст., окрім Львова, Перемишля і Холма, засновано латинські єпископства також у Кам'янці, Луцьку і Києві. У першій половині XVII ст. незвичайно широку пропаганду на сході повели єзуїти, які осіли в Ярославлі, Перемишлі, Львові, Бересті, Луцьку, Острозі, Кам'янці, Барі, Вінниці, Києві та інших містах. Єзуїти вели пропаганду серед магнатів, шляхти, міщанства, особливу увагу звертали на заможних, талановитих і визначних людей, намагаючися залучити їх до латинської церкви і тим самим до польського національного табору. Єзуїти засновують школи з добрими вчителями, для того щоб прилучити до себе українську молодь і цим денаціоналізувати її. Отже, процес колонізації здійснювався одночасно як в економічній, так і в культурній сферах життя українського суспільства.
У найближчі три десятиліття після Люблінської унії процесу колонізації протистояли українські аристократичні роди. Вони вважали своїм обов'язком обороняти культуру, протегувати церкву, освіту, доброчинні установи. Так робили такі визначні представники аристократії, як Григорій Хоткевич, що заснував у Заблудові друкарню, або Костянтин Острозький, заклавши академію в Острозі, чи Василь Загоровський, що фундував у своєму селі школу. Проте патріотизм аристократії був тісно пов'язаний зі службою державі. Коли Литовської держави не стало, нові покоління скоро забули її традиції і почали прихилятися до нової держави, що обіцяла значущість і гідність, — до Польщі. Про шлях ренегатства, яким пішли майже всі панські роди, писав Мелетій Смотрицький у своїм "Тре-носі, або ляменті святої східної церкви" (1612 р.).
У нових умовах особливо зросло значення духовенства. Під польською владою православна церква втратила своє привілегійоване становище і опинилася перед загрозою повного знищення. Але, незважаючи на це, зросла роль церкви як національної організації. Митрополит і єпископи вважалися представниками всього народу, а церковні собори стали всенародними з'їздами. У своєму тяжкому становищі церква шукала захисту і підтримки серед громадян і мусила наближатися до них, цікавлячись не тільки їх духовним життям, але і світськими потребами. Під церковною опікою гуртувалися братства, школи, шпиталі, розвивалося письменство і мистецтво. Дещо змінилося релігійне життя суспільства і місце церкви після прийняття Берестейської унії (1596 р.). В релігійному житті стався розкол, який особливо негативно відбився на політичній боротьбі, яку вів український народ у XVII ст.
Після розколу православна і греко-католицька церкви опинилися в орбіті загальноєвропейських релігійних та культурних рухів. Проте єдність народної релігійної культури, характер національної духовності не були підірвані. Український народ в особі греко-католицької церкви створив власну національну церкву, яка впродовж наступних століть, замінюючи в найбільш драматичних ситуаціях інститут держави, постала основною опорою в боротьбі українців проти полонізації, обрусіння, за збереження та розвиток самобутності шляхом плекання своєї мови, культури, духовності.
2. В той час, коли вищі класи почали підпадати під польські впливи, провід та ініціатива в національному житті перейшли до низів. Спочатку провідну роль на себе взяло міщанство, пізніше активізувалися селянські маси, які стали співтворцями козаччини.
Величезна роль у розвитку культури в Україні належала братствам. Братства існували при церквах від давніх часів, але спершу мали тільки релігійний характер. Коли поширилася цехова організація, братства запозичили дещо з цехового устрою. У цей період особливо важливими стають економічні завдання братств. В XVI ст. братства поширили свою діяльність на широке політичне і культурне поле, вони утримували школи, друкарні, лікарні
