Не менше істотно і те, як неокантистські філософи розуміли призначення і природу самої філософії. З одного боку, слідом за Аристотелем філософія розглядалася як законодавець мислення, як гарант істинності й загальнозначущості знання, з іншого боку, слідом за Кантом - як розумна, направляюча інстанція людства. “Філософія, - підтверджує Гуссерль, - “зберігає за собою провідну функцію і свою особливу безкінечну задачу - функцію вільного й універсального осмислення, що охоплює одночасно всі ідеали одразу і загальний ідеал - інакше кажучи, універсум усіх норм”. “У відповідності зі своїм вищим призначенням, - пише Альберт Швейцер, - філософія є керівником, що спрямовує наш розум у загальному і цілому... Але в час загибелі сторож, що повинний був попередити нас, заснув, і ми не змогли боротися за нашу культуру”. Процитувавши Швейцера, Коссірер далі запитує: “ Чи існує в дійсності щось, подібне об'єктивній теоретичній істині, чи є в природі те, що попередні покоління називали ідеалами моральності і людяності? Чи існують об'єктивно деякі загальні етичні вимоги, що зв'язують усіх людей над уявленнями про індивідуальність, державі, національності? У епоху, коли виникають такі питання, філософія не може стояти осторонь, безголоса і некорисна... ні подразнення, ні навіть скептицизм не можуть зменшити внутрішню енергію і ідеалостворюючу силу філософії. Завдяки тому, що вона зберігає в собі цю силу в недоторканності і чистоті, можна сподіватися, що з її допомогою вона знову буде чинити відповідний вплив на життя людей і на події зовнішнього світу”.

По суті, у неокантистів виходило так, що саме філософія культури, як “направляюча наш розум у загальному і цілому”, спасе культуру. Навряд чи сьогодні можна поділити віру в це. В даний час претензії філософії на загальність, нормативність і загальнозначимість не можуть бути прийняті, час глобальних філософських систем і аристотелівської презумпції щодо керівної ролі філософії відійшов у минуле. Ще на початку сторіччя Вільгельм Дільтей, правда, із жалем писав: “Однією з найбільш справжніх причин, що не перестають надавати усе нову і нову їжу скептицизму, є анархія філософських систем. Заснована на свідченнях історії свідомість безмежного різноманіття цих систем знаходиться в повному протиріччі з претензією кожної з них на загальнозначимість, і це протиріччя набагато сильніше підкріплює дух скептицизму, ніж будь-яка систематична аргументація. Якщо ми оглянемося назад або навколо себе, скрізь бачимо в хаотичному безладді безмежне різноманіття філософських систем. І завжди, із самого свого зародження, вони виключали і спростовували одна одну”.

Так, чого немає, того немає: сьогодні, зокрема, це обумовлено іншим розумінням культури, філософія не розглядається як універсальний нормативний розум (цю роль разом із філософією беруть на себе ряд інших дисциплін і практик - наука, мистецтво, ідеологія й ін.) і не зводиться до однієї всеохоплюючої філософської системи. Проте через філософію як і раніше здійснюється розробка і проведення таких трансцендентальних ідей і цінностей, що покликані орієнтувати і спрямовувати мислення, а також зберігати культуру і життя людини. Тільки і мислення, і життя в даний час розуміються інакше.

У свій час древні греки розв'язали ситуацію (тільки почасти вона подібна із сучасною) багато- і різнодумства наступним чином: вони сформулювали уявлення про мислення, що підпорядковується системі правил (пізніше ці правила утворили каркас логіки) і описує устрій світу (тобто онтологію). При цьому можна сформулювати три основні постулати, яким підпорядковується мислення і на які фактично орієнтується традиційна філософія. Перший постулат - “паралелізму” звучить так :дійсність - не суперечлива, джерело помилок - у міркуваннях, у мисленні. Другий постулат - “автономності”: у мисленні, не звертаючись до інших форм досвіду і життя, можна вирішувати основні проблеми, одержувати знання, знаходити внутрішні стимули для власного розвитку. Відповідно до третього постулату - “єдності”: мислення одне і єдине, не може існувати багатьох і різних мислень. Вже Аристотель намагався створити правила і норми мислення, єдині для всього мислення, потім для свого часу цю ж задачу намагалися вирішити інші філософи.

В даний час інтелектуальна ситуація цілком інша: ми визнаємо існування різних мислень (класичного, тобто Арістотелівсько-Кантистського, природничо-наукового, гуманітарного, релігійного і т.д.), констатуємо відкритість мислення до різних форм досвіду і життя, вважаємо, що мислення описує різну дійсність, яку почасти і конституює. Іншими словами, на противагу постулатам класичного мислення можна сформулювати три наступних постулати сучасного, посткласичного мислення. Постулат “породження”: мислення породжує відповідні форми дійсності, об'єкти, реальності, що і відбиваються в думці. Постулат “контекстності”: мислення не автономне, а подібно до мови має різні контексти (контекстом мислення можна вважати ті форми досвіду і життя, що зливаються і переплітаються з мисленням, сприяючи його подальшому розвитку). Третій постулат - “поліфонічності”: сучасне мислення - це багато різних мислень, що знаходяться між собою в різноманітних відношеннях (доповнення, протистояння і заперечення незалежності, родства і т.д.). Наприклад, природничо-наукове і гуманітарне мислення з одного боку, знаходяться у відношенні опозиції і заперечення, з іншого боку - доповнення. Але якщо сучасне мислення поліфонічне, контекстне, породжуюче, то запитується, як у цьому випадку воно може виконувати своє призначення: упорядковувати і спрямовувати думку, давати правильне уявлення про дійсність - і як у таких умовах вести дискусії, що вважати істиною? Ще одне питання: яку роль у сучасному мисленні відіграє філософія? Тільки після відповіді на ці важкі запитання ми можемо судити про філософію культури.

Перше положення, що у зв'язку з цим