Художня культура періоду Реформації
У художній культурі періоду Реформації сформувалися два стилі — бароко і класицизм.
Епоха бароко (від італ. barocco — дивний, химерний) настала після глибокої духовної кризи, викликаної Реформацією. Цьому стилю властивий своєрідний погляд на людину і світ як на величезний театр, де кожний виконує свою роль. Багатий порт Амстердама у 1638 р. відкрив міський театр, над входом якого можна було прочитати: "Наш світ — сцена, у кожного тут своя роль і кожному відплатиться по заслузі". Прийшовши на зміну культурі Відродження, бароко відкрило простір для нових можливостей у розвитку мистецтва, що особливо виявилось у створенні грандіозних міських і паркових ансамблів. Його стилістика відзначається великим драматизмом, часто трагізмом світосприймання, складною врівноваженістю динамічних композицій, підвищеною експресивністю, прагненням поєднати реальність та ілюзії. Динамізм скульптури бароко, на відміну від ренесансової скульптури спокою, викликає не оптимістичне відчуття могутності, величі можливостей людини, а скоріше, захоплення легкістю, витонченістю, якоюсь нереальною, неземною привабливістю. Якщо у митців класичної Греції та Відродження боги зображались олюдненими, то в італійського скульптора Д. Л. Берніні (1598—1680) вони залишаються богами. В його скульптурній групі "Аполлон і Дафна" відчувається ілюзія польоту, але якогось незвичайного, майже нереального, дещо фантастичного.
Архітектура бароко зберігає деякі досягнення епохи Відродження, однак у ренесансових формах виражений інший зміст, інше світовідчуття. Це особливо помітно у контрастах між елементами важких об'ємних конструкцій, які
символізували земне, та елементами легких витончених конструкцій — втілення величного. Майстри цього стилю розробляли новий тип міського палацу, одночасно вирішуючи завдання створення великих ансамблів. Особливо вражають споруди комплексу собору і площі св. Петра в Римі, авторство яких також належить Д. Л. Берніні. Видатними представниками бароко у живописі були італієць М. Караваджо і голландець П. Рубенс. М. Караваджо (1537—1610) розробив прийом так званого нічного освітлення, завдяки якому домігся ефектних контрастів світла й тіні. Творчості П. Рубенса (1577—1640) властивий високий гуманістичний пафос (назвемо хоча б картини "Підняття хреста", "Вакханалія"). Загалом, стиль бароко був неоднорідним, у ньому прослідковуються різні напрямки: "високе" бароко (аристократичне, дворянське і церковне), "середнє" і "низьке" (міщанське і селянське).
Ще більш складний і неоднозначний за своєю природою класицизм (від лат. classicus — зразковий), який пережив глибокі зміни і наповнився новим змістом у другій половині XVIII ст. Як цілісна система цей стиль почав функціонувати у Франції у XVII ст., в епоху піднесення абсолютизму; теоретичні принципи його виклав Н. Буало (1636—1711) у дидактичній поемі "Мистецтво поетичне". Ґрунтуючись на принципах філософського, раціоналізму, класицизм виховував ідеальне уявлення про розумну і справедливу владу освіченого монарха, тому в художніх творах переважали громадські, героїчні та патріотичні мотиви. В дусі античного естетичного ідеалу утверджувався чіткий поділ жанрів мистецтва на "високі" і "низькі". До перших, де відображалося життя міфологічних персонажів, королів, полководців, належали трагедія, ода, героїчна поема; до других, героями яких виступали селяни, міщани, — комедія, байка, сатира, ідилія. В драматургії не допускалося змішування трагічного і комічного, величного і простого, суворо дотримувався закон "трьохєдностей" —дії, часу, місця. Визначними досягненнями класицизм завдячує творчості драматургів Ж. Расіна і Ж. Б.-Мольєра. Ж. Расін (1639—1699) у п'єсах "Британік", "Мітридат" показав конфлікт між людською гідністю, високим моральним обов'язком та деспотичною владою, егоїстичними пристрастями. Через творчість Ж.-Б. Мольєра (1622—1673), який утвердив жанр "високої комедії", класицизм звернувся до проблем народного життя.
Отже, бароко і класицизм можна розглядати як культурно-світоглядні явища перехідного періоду — від Реформації до Просвітництва. Духовна суть бароко виразила кризу свідомості соціальних верхів, що проявилось у контрастах “високого” і “низького”, “духовного” і “матеріального”, “спокою” і “екстазу”. Класицизм у допросвітницький період здебільшого виражав естетичні ідеї, художні смаки і навіть політичні позиції тієї частини феодальної аристократії, яка бачила порятунок системи у зміцненні абсолютної монархії, в тотальному контролі над духовним життям народу, використанні світоглядних орієнтирів раціоналізму з метою надання старим ідеям привабливого звучання. Разом з тим, у класицизмі цього періоду не можна побачити критики феодального способу життя, спроб звернення до соціальних низів як представників розуму і здорового глузду.
Оцінки культури Середньовіччя як своєрідного етапу в розвитку людства традиційно суперечливі.
Звернення до джерел не надто давнього минулого великою мірою стало поштовхом до формування й розвитку європейського романтизму.
У провідних теоретиків романтизму братів Шлегерів готика перетворилася вже на символ християнства – як утілення нескінченності, як саме прекрасне. Гейне критикує погляди Шлегерів, проте й сам наголошує на величі й силі середньовіччя, яке, мовляв, навіть каменем зуміло оволодіти так, “що він зростає в примарному натхненні, отож і цей найтвердіший матеріал стає виразником християнського спіритуалізму”.