РЕФЕРАТ

на тему:

„Кобзарське мистецтво в Україні”

Щоб ожила річка, досить відновити її джерела, прочистити від загат русло. щоб оживити багаття, досить підкинути сухого хмизу. а щоб ожила душа людини, як і дух народу вцілому, потрібна рідна пісня. Кобзарство на Україні – легендарніший спів народних мандрівних співців, що водночас були і творцями, і носіями, і виконавцями народної пісні – має глибоке коріння і нероздільну історію зі своїм народом – Батьківщиною.

Наші недруги, йдучи війною зі сходу-заходу, півночі-півдня, домагаючись рабської покори, зламували народний опір збройною силою, терором, підкупом, зрадою, підступом, голодоморами, а народних ватажків-оборонців ті співців винищували в першу чергу з вишуканими тортурами.

Та Україна воскресала і після печенігів, половців, турків, татар, литовців, шведів, німців, поляків і Москви... І будили поневолений народ до боротьби за волю у всі віки і часи саме співці – гуслярі, кобзарі, бандуристи. Непідкупні, безстрашні, вони йшли на прю з ворогом, озброєні лише запальною піснею та правдивим словом. Підіймаючи зневірених, зовсім ослаблих в непереможні ряди захисників свого краю, а після битви оспівували їхні героїчні вчинки. Так творився великий патріотично-історичний, народно-пісенний епос, так воскресав Дух нації.

Та після трагедії ХХ століття – голодомору на Україні 1933 року (коли навіть офіційна статистика зафіксувала більше 11 тисяч судових справ з приводу людоїдства, а скільки лишилося поза судовими справами) по всій Україні кобзарі раптово зникли. Усіх їх, мандрівних співців, близько 350 чоловік, було скликано до Харкова на так званий “мистецький з’їзд”, загнано в товарні вагони, вивезено з міста та знищено разом з дітьми, що були поводирями сліпих кобзарів, бандуристів, лірників.

Про це оповідають спогади вцілілих жертв тієї трагедії в книзі “Повернення традиції”, автор Кость Черемський, Харків, 1999 рік. Тож, досліджуючи цей чи не найтрагічніший холокост в історії Українського народу, відкривається (хоч і дуже обмежено через брак документів) ота причина, чому вороги України так бояться саме кобзарського співу. Бо лише кобзарі своїми піснями почали будити паралізований масовим терором і страшним голодом український люд до опору, до повстання. Про це свідчать вцілілі протоколи працівників тогочасної міліції, яка арештовувала мандрівних співаків “за підбурювання народу до непокори совєцькій власті...”.

Земля їм пухом, славним співунам, охоронцям матері України, безіменним її синам-героям, що загинули, думаючи про грядущих, тобто про нас з вами, а не про себе.

Тож чи може сьогодні бути спокійним серце чесного українця, українки, а тим більше кобзаря, яке бачить страждання і муки рідного краю, і мовчати? Ні!

Та повернемося знову в тридцяті роки.

В Україні мільйонами вимирали люди, а Європа мовчала...

Що ще дивує? Цей холокост відбувся в центрі Європи при повному замовчуванні як у свідомої громадськості, так і урядів усіх так званих передових держав. На Україні щодня гинули десятки, а то й сотні тисяч найкращих, талановитих, працьовитих людей, вимирали повністю цілі села, розстрілювалась інтелігенція, а світ з освіченими гуманістами та демократами мовчав, немов нічого дивного, антигуманного чи тим більше антилюдського в світі не відбувається. Жодного руху на порятунок від страшного, кривавого комунтерору, а вірніше – геноциду, навколишній світ не робив. Його не хвилювало, скільки мільйонів нашого люду безневинно загине. На сьогодні ця мовчанка сприймається заледве чи не потуранням тому холокосту. Таке враження, що творці Жовтневої революції в Російській імперії 1917р. склали угоду про свої страшні наміри і дії (ще задовго до самої революції) з “власть імущімі” як Європи, так і Америки, угоду на знищення десятків мільйонів людей, а чи й цілих народів, провина яких була лише в помітній виразності національних ознак та уподобань, чи просто чистої совісті.

Тож говорити про вільний та буйний розвиток кобзарського мистецтва часів радянської доби не доводиться, бо творилася лише імітація, тому що з тих, хто вцілів після Харківського “з’їзду”, переважну більшість кобзарів, бандуристів, майстрів по виготовленню цих народних інструментів було арештовано і відправлено, як державних злочинців, в тюрми та ГУЛАГи, звідки знову-таки поверталися одиниці. А такий музичний прадавній народний інструмент України, як кобза, був засуджений разом з його носіями на страту, як антирадянський, бо “несе буржуазно-націоналістичну ідеологію”. Про це свідчать тогочасні газети 30-х років з виступами провідних поетів Української спілки письменників – Ю.Смолича, М.Бажана та ін.

Тож на зміну вільним мандрівним кобзарям, як і селянам-одноосібникам, прийшли контрольовані владою колективи – ансамблі, капели бандуристів, яких часто так з колективами і відправляли арештованими в Сибір, залишаючи лише тих, хто настирливо виявляв свою любов до “демократичної радянської влади” та головних її вождів.

То будемо дякувати Долі! Бандура не вмерла, не затихла, не зникла, дарма, що ворог вибив її з козацьких рук. Її підхопили незрячі Гомери рідної Землі, а коли і їх понищили – бандуру підхопили дівочі та жіночі руки і пронесли через найтемнішу застійну добу радянського мракобісся, що й уможливлює сьогодні відродження кобзарського мистецтва. Бо тим двом чи трьом десяткам вцілілих кобзарів, що могли ще співати в 60-80-х роках минулого століття, та єдиній професійній Київській капелі бандуристів навряд чи вдалося б зберегти живу генетичну пам’ять звучання бандури у душах сучасних поколінь українців. Тож низький уклін Вам, шановні Берегині нашого Роду, Народу і рідної пісні!

Звичайно, проблем в сучасному кобзарстві більше ніж досить. Адже з ліквідацією радянських управлінських структур, зникла