Вийшло (як часто в анекдотах буває) навпаки, а хотілося ж краще. Народ нарешті (будемо вірити), обрав свою владу, вперше за скільки століть, а ця народом обрана влада уникає і роботи, і відповідальності саме за розвиток як національної ідеології, так і за розвиток національної культури в цілому. Вийшло, як в тій казці, коли звірі обрали своїм царем пофарбованого лиса, а час, мов дощ, фарбу змиває...

Як врятувати кобзу й пісню?

Тож мусимо поки що рятуватися самотужки, не сподіваючись на легші та кращі часи. Я маю на увазі, прокиньмося та проженімо державні злидні, починаючи згори і аж донизу, і наші діти зможуть з часом навчатися в музшколах гри на бандурі. Потрібно терміново створити таку можливість, саме на державному рівні, об за кілька років зникнуть наявні спеціалісти-викладачі. Не менш термінова справа і виготовлення бандур, в першу чергу дитячих, адже їх в Україні не виготовляють уже близько 30 років.

А чого варте масове виготовлення звичайних сопілок і впровадження їх у навчальний процес кожної загальноосвітньої школи та відповідних вищих навчальних закладів. Адже саме ці заходи унеможливлять потужний розвиток як музичного смаку, так і національної духовної повноти і свідомості кожної дитини. Батьки! Пам’ятайте, це в пергу чергу наша з вами проблема. Бо комп’ютери, “ямахи”, “відіки” чи попса не наповнять душу дитини людським змістом, а навпаки. І не сподіваймося на наших сьогоднішніх державотворців, бо в своїй більшості вони творять (на жаль) власне панство та закони, що захищатимуть, в першу чергу, саме оцих панів, які привласнили на мільярди нашого з вами, народного добра. Тож вимагаймо від влади тих дій і законів, що захищатимуть виробника, а не споживача.

Мине ще небагато часу, і безкровна незалежність нашої держави перетвориться або на рабський базар, або на криваву річку.

Від волі люди не плачуть і не сумують, а з радістю (хоч важко) працюють, усвідомлюючи, що будують свою дорогу життя і дорогу дітей своїх. А де сьогодні зустрінеш усміхнене обличчя (крім п’яного), де та життєствердна емоційна хвиля пісень нашого такого співучого народу, веселого люду? Німуємо – а дарма. Тож і кобзарство державою, тобто владою не гнане, але ж і не поціноване так, як за часів Київської Русі чи за часів Богдана Хмельницького. Дарма, що є вже державна національна Спілка Кобзарів, є прекрасні співаки – випускники державних національних музичних Академій міст Києва, Львова, випускники кобзарської кафедри Київського національного університету культури і мистецтва, тринадцятий рік функціонує новостворена Стрітівська Вища педагогічна школа кобзарського мистецтва, ви все одно не зустрінете живого, в дії кобзаря (хіба що студента у підземному переході в Києві). Дуже рідко почуєте по радіо та телебаченню кобзу, вже не кажучи про представницькі культурологічні заходи чи, тим більше, у мистецькому представництві за кордоном. І відбувається таке явище зовсім не тому, що немає кого і що представляти, а тому, що відсутня як свідома, так часто і генетична спорідненість організаторів цих заходів з культурою і народом, який вони від імені України представляють. У таких горе-класиків сучасного мистецтва діє єдине гасло: “Рівняймось у всьому на Європу”. А в Європі, дійсно, немає ні кобз, ні бандур, ні цимбал, ні сопілок і т. ін. І виходить, ніяких проблем, усе гаразд і на рівні...

Так що мусимо покладатись на власну мудрість і потугу в кобзарській справі, сприяти (в першу чергу, з боку батьків) найменшому поруху-потягу дитини до гри та співу під бандуру, кобзу, адже і найтихіший голосок засвідчує пробудження піснею власної душі, а звідси і всього народу. Мусимо самі себе виводити з темного лісу.

І хоча кобзарське мистецтво – це справа перш за все державної ваги саме України, її національної ідеології і духовного оздоровлення, надіятись нам нині, сущим кобзарям, на те, що діючий уряд – держчиновники, нардепи, вожді партій – належно поцінують наше мистецтво, ще поки що “марна праця, пане брате”...

Тож рушаймо самотужки з бандурою і піснею від села до села, від міста до міста. А Добрі Сили і Добрі Люди нам зустрінуться і допоможуть у святій справі, адже ми бажаємо і закликаємо у піснях лише до чистих високих ідей і моралі життя української мудрості, а не до рабської покори чи панської величі.

Народна пісня – то є джерело найглибшої народної мудрості, то найправдивіше слово наших геніїв-предків, полишене нам у спадок і звернене до нас, живих.

Історія свідчить, що протягом тисячоліть наші сусіди-держави в різні часи виступали завойовниками України, намагаючись завжди вдарити в найболючіше місце на тілі Духу народного. То були наша Віра, Мова, Пісня. Тож, відроджуючи їх в своїй душі, мусимо пам’ятати, що в цій святій справі нам ніхто не зацікавлений допомагати, і пам’ятаймо, що не народ творить провину, винуваті уряди, що знищують трудящий люд на зле. А світ людський навколо України, який був в минулому, до нас, таким і сьогодні є.

В своєму державотворенні покладаймося на власні сили рук і розуму.

Екзотика чи генетика: бандура — не лише візитна картка України. Це основний