Кобзарське мистецтво тісно пов’язане з історією рідного краю і своїм корінням сягає у далекі часи. Про це свідчать зображення музикантів із кобзоподібними інструментами на фресках Софіївського собору в Києві. Кобзарі завжди були духовними наставниками народу, виразниками його волелюбних прагнень, мрій. А часто — і безпосередніми учасниками боротьби за кращу долю.

Бере бандуру юнь талановита —

Це зветься спадкоємність поколінь.

Допоки буде наша пісня жити,

То не страшні нам забуття і тлін...

В.Ємець

На початку XVII століття кобзу широко використовували у вищих верствах суспільства. Кобзарське мистецтво було відоме і за кордоном. До придворних музикантів іноземних королів та вельмож часто входили кобзарі. Великою пошаною кобзарство користувалося на Запорізькій Січі. Але разом із її ліквідацією цей музичний інструмент вийшов з ужитку і поступово став використовуватися лише мандрівними співцями. Серед них Олександр Маркевич, Федір Кушнерик, Степан Топірець, Никін Прудний, Степан Пасюга, Самійло Яшний, Федір Гриценко-Холодний. Останній, за переказами, щоб здивувати публіку, навіть грав пальцями ніг. У їхньому основному репертуарі були пісні, псалми та думи. А найвідомішим став Остап Вересай, якого полюбляв слухати Тарас Шевченко. На знак великої шани у 1860 р. Тарас Григорович, що був кобзарем за , подарував йому власного славнозвісного «Кобзаря» з дарчим надписом:

«Тому, хто все знає,

Тому, хто все чує,

Як море співає,

Де сонце ночує...»

Незважаючи на численні утиски, переслідування, страшні репресії, завдяки своїм давнім традиціям, тісним зв’язкам із народною культурою, кобзарське мистецтво вижило і збереглося до наших днів. З часом удосконалену кобзу почали називати бандурою...

Одного погожого дня, коли весна бавила око молодою зеленню, хлюпало теплом і прохолодою від дніпровських берегів, сонячний зайчик відбивався у віконечку авто, яке несло нас дорогою до села Стрітівка Кагарлицького району, що на Київщині. У цім мальовничім куточку впродовж 17 років працює єдина в Україні Вища педагогічна Кобзарського мистецтва I рівня акредитації. Вона готує співаків-бандуристів, виконавців стародавнього кобзарського репертуару та викладачів музики.

Із розмови з директором школи, Заслуженим учителем України, Івановою Галиною Михайлівною дізнаємось, що випускники школи, отримавши диплом за спеціальністю «Викладач музики та бандури, керівник ансамблю бандуристів», мають право вступати до престижних столичних ВНЗів III-IV рівнів акредитації мистецького спрямування. Зокрема, ВНЗ Культури та мистецтв у Харкові, Одесі, Ніжині, Рівному та Львові, педагогічного університету ім.М.Драгоманова, Київського національного університету культури і мистецтв та, звичайно ж, Національної музичної академії ім. П.Чайковського.

Кращі випускники працюють у Національній капелі бандуристів, викладачами з класу бандури, співаками-бандуристами у філармоніях. На навчання запрошуються юнаки після 9 класу, котрі мають природні музичні здібності і бажання стати пропагандистом (у хорошому розумінні цього слова) української пісні, викладачем музики, майстром гри на бандурі та кобзі. Термін навчання — 4 роки. Учні забезпечуються гуртожитком, чотириразовим харчуванням та стипендією, що дуже важливо. В період навчання юнаки звільняються від військової служби.

Детальніше про саму ідею виникнення школи ми попросили розповісти запальну та енергійну Галину Михайлівну, яка охоче, з вогником у очах згадує період становлення школи. Адже їй вона віддає усі свої сили і мрії.—

Ідея пішла від Бориса Ілліча Олійника, і її підхопив Горбатюк Володимир Григорович — кобзар, який працював у нас у школі. Але згодом останній відмовився від ідеї і звернувся до мене. Мої міркування були дуже патріотичними, бо ж я люблю своє село. Я тут народилася-хрестилася, то й подумала: якщо тут буде школа — значить, у селі залишатиметься більше людей. Адже так їх нічого тут не тримало. Історія цієї школи була дуже складною. Хоча в ті радянські часи нас не надто хтось і підставляв, але дивилися як на диваків: що вони вигадують? 31 серпня 1989 р. у нас було велике відкриття. Приїхали понад сто кореспондентів — всі говорили й писали. А ще була така новина неймовірна, майже сенсація, що приїхали люди з-за кордону — це взагалі перші іноземці, які ступили на нашу землю. Тоді ми на перший курс зарахували 23 учня, але до кінця дійшли лише 19. Силами колгоспу ми побудували гуртожиток і налагодили безкоштовне харчування. Якби не це, то ідея не втілилася б у життя. Зараз ми входимо до київської обласної комунальної власності. У нас уже було 13 випусків, а це — 126 студентів. Ми аналізуємо, що навіть якщо вони не стануть кобзарями, то все одно задіяні у духовній сфері. Отже, школа є і буде. Це нелегкий пласт відновлення української культури і духовності, але ми на правильному шляху. Судячи з реакції на виступи наших учнів, слухачі зараз сприймають більше живу музику, живий голос. Тож за нами майбутнє і сцена — в першу чергу, для кобзарів, а не для естради.—

Що сьогодні турбує школу?—

Більше турбують питання морального плану. Хочеться доброти, порядності, любові і поваги одне до одного. А для школи... В нас не вистачає інструментів. Хотілося б хлопцям вручати на випуск нові бандури. В нас 11 випускників — то невже Україна така бідна, що не найшли би спонсори 11 бандур? Може, ми не вміємо їх шукати, але спробуй їх знайти!

Взагалі проблеми щоденні є в цій школі. Але я вам скажу: якщо ми виживали і без грошей, то й зараз жалітися не будемо. Ми працюємо на аматорських засадах. Нас не розганяють, але і