До розмови підключається В.Г.Кушпет, Заслужений діяч мистецтв України:—

Залежить від того, яка підбереться компанія. То весь — ледарі, а то — такі працьовиті. Якщо заглибитися в історію, то хочеться розвіяти міф, який побутує в народі — мовляв, усі кобзарі були мандрівними сліпцями. Насправді, кобзарство розділялося на три категорії: за часів козаччини були кобзарі, для яких це було засобом життя. Вони співали те, що їм подобалося. Інші були спеціально вивченими придворними музикантами, котрі співали те, що хотів пан. Третя група — старцівські об’єднання: лірники і кобзарі, котрі несли саме духовну місію. Так, вони були незрячі і вели мандрівний спосіб життя. Я часом жартую через те, що зараз прагнуть відродити мандрівне кобзарство. Але часи і люди змінились. Тому треба реагувати на ситуацію вже сьогодні.

Справді, слід звернути увагу меценатів, які просто зобов’язані допомогти тій жменці патріотів, що тримають школу за рахунок власного ентузіазму. Підтримати необхідно і самих учнів, котрі надали перевагу такому непростому інструменту, який, між іншим, коштує чимало. Наразі бандури виготовляють лише в одному цеху Чернігівської фабрики. Звичайна тепер коштує 2 500 гривень, а концертна — на дві тисячі дорожче. Тож учні грають на тому, що є. Тому іноді настроювати інструмент доводиться по декілька годин.

Варто наголосити, що в усій Україні жоден (!) заклад не випускає кобзаря. Бо це практично неможливо зробити на належному рівні підготовки. Взагалі загальною спеціальністю вважаються «народні інструменти», а така професія, як «кобзар», не зареєстрована ніде. Учні Стрітівської школи самі «фільтрують» загальноосвітні предмети. А от до спеціальності ставляться з усією відповідальністю — бандурою можуть займатися скільки завгодно, а офіційно — 3 рази на тиждень. На кобзі вчаться грати лише обрані, та й до рівня глибокого виконання дум навіть за 4 роки дійти неможливо.

«На сьогодні школа — це прекрасна матеріально-навчальна база. Викладацький колектив, до складу якого входять професори, народні та заслужені артисти України, кандидати мистецтвознавтсва, заслужені вчителі України, вчителі вищої і першої категорій, переважно це викладачі з Музичної академії. У нас діють: бібліотека, фонотека, комп’ютерний клас, аудіо- та відеотехніка, спортивна зала. Учнями ведеться активна концертна діяльність — близько 30 виступів щороку, а на Шевченківські дні їх просто «розривають на шматки». Кількісний склад учнів з роками збільшується, поповнює ряди талановита молодь з усіх куточків України (навіть з Донецька). Кожен випуск відрізняється чимось особливим. Наприклад, цьогорічний — високими акторськими даними. А ще цього літа школу закінчують трійнята Ярослав, Мирослав та Святослав Шпаки, що «прилетіли» з Вінничини», — розповіла заступник директора Добровольська Наталя Євгенівна.

Наразі керівництво працює над тим, щоб школа здобула статус училища. Саме приміщення розташоване у такому мальовничому куточку, що душа починає співати не лише у музикантів. У школі навчаються лише хлопці; всі українці. Але вже надійшов дозвіл на прийняття музично обдарованих дівчат із сусідніх селищ. Мабуть, останніх лякає вага інструмента, але з цим проблем не повинно виникати. Адже у школі так багато симпатичних парубків, котрі залюбки погодяться нести інструмент своїй «половинці». З успішною сольною кар’єрою складається лише в одиниць, хоча високий вокальний рівень мають усі. Випускники працюють як у академічних, так і народних хорах та колективах. 85% працюють за фахом, а це високий показник.

Через те, що в нашій країні більша увага приділяється естрадному, а то й перукарському мистецтву, люди, котрі за все життя «зрослися» з бандурою, відходять на останній план. Як не прикро це визнати. Мало того, ставлення до бандури як інструмента глибоко народного завжди було ворожим. Адже це ознака «націоналізму», як не як. З 20-х років минулого століття бандуру взагалі знищували всіма можливими методами. Тож, зважаючи на нашу сучасність, слід пам’ятати про свої традиції. А також про те, що бандура і кобзарство в цілому є явищем унікальним, що передалося нам генетичним спадком від пращурів. А не просто «екзотика», як звикла сприймати «непросвітлена» більшість.

Минуть літа — по цілій Україні лунатиме радісний спів великого народу. Тож нехай українська пісня з уст вихованців Стрітівської школи кобзарського мистецтва вливається джерелом у наші душі. З їхніх вуст звучатиме дух українського народу, дух кобзарства...