РЕФЕРАТ

на тему:

„Внесок П.Куліша в скарбницю української культури”

План

Вступ.

1. Біографія Пантелеймона Куліша.

2. Пантелеймон Куліш, як письменник.

3. Внесок Пантелеймона Куліша в українську культуру.

Висновок.

Література.

Вступ

Пантелеймон Олександрович Куліш — український буржуазно-ліберальний письменник, багатогранна діяльність якого (як поета і прозаїка, фольклориста і етнографа, перекладача і критика, редактора і видавця) охоплює кілька десятиліть. Почавши як ліберал, настроєний проти царизму і кріпацтва, він поступово скочувався на буржуазно-націоналістичні позиції, особливо в останні десятиліття свого життя.

Починаючи з 1856р., коли було одержано дозвіл друкуватися, Куліш активно працював, особливо як прозаїк (переробив і опублікував «Чорну раду»), як збирач і видавець фольклорно-етнографічних матеріалів (у 1856 — 1857 рр. видано два томи «Записок о Южной Руси»), багато зробив у справі відродження української журналістики (підготовка і видання альманаху «Хата», журналу «Основа»). На творах письменника цієї доби і напрямкові «Основи», до редакції якої він входив, уже позначилася зміна поглядів Куліша. Ще помітнішою вона стала після реформи 1861р., яка задовольнила ліберальну буржуазію. Поглибилися і його ідейні розходження з Шевченком, загалом аж до неприйняття творчості революційного поета. Закономірно, що у 60-ті роки, після придушення повстання у Польщі, Куліш був направлений сюди провідником політики царизму як «директор духовних справ». З кінця 60-х років активно підтримував зв'язки з народовськими громадсько-культурними діячами Галичини, претендуючи на роль їх духовного вождя. Він підносив теорію культурництва, класового миру, боявся революційності народних мас; все послідовніше виявлявся його аристократизм, зневага до «черні».

Тритомна «История воссоединения Руси» (1874 — 1877) засвідчила, що в цей час Куліш остаточно перейшов на реакційні позиції: зібравши цінний фактичний матеріал, автор тлумачив його як типовий буржуазний історик, відверто засуджуючи визвольні народні рухи. В останній період свого життя письменник видав збірки оригінальних поезій «Хуторна поезія» (1882), «Дзвін» (1893), багато перекладав, зокрема твори Шекспіра; переспіви з Байрона, Гете, Шіллера, Гейне склали його збірку «Позичена кобза» (1897). Помер Куліш 14 лютого 1897р. на своєму хуторі Мотронівка, де і похований…

Пантелеймон Куліш належить до тих діячів, які, будучи багатогранно обдарованими, зробили величезний внесок у розвиток української культури, літератури, мистецтва, мови, науки. Він був прозаїком, поетом, драматургом, перекладачем, з багатьох європейських мов, ученим-літературознавцем та критиком, фольклористом, істориком, етнографом, педагогом, дуже багато зробив як видавець, громадський діяч.

Уся творчість та громадська діяльність П.Куліша – неоднозначна, суперечлива. “Наділений великим талантом, але ще більшою амбіцією., Куліш протягом свого довгого життя переходив найрізноманітніші зміни, топтав найрізноманітніші сліди, виступав у найрізноманітніших ролях і полишив по собі багату літературну спадщину, в якій обік цінного, було багато схибленого, багато суперечностей..” – так відгукнувся про нього І.Франко в “Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р.”.

Внесок П.Куліша в українську культуру, мову та літературу вагомий і безперечний. Довгий час у роки сталінщини та брежнєвського застою – його ім’я згадувалося дослідниками здебільшого в негативному плані, твори майже не видавалися. У роки відродження української культури П.Куліш, його творчий доробок поціновується об’єктивно і займає належне йому вагоме місце.

Народився Пантелеймон Куліш 1819 р. в містечку Вороніж Глухівського повіту на Чернігівщині. Батько його походив з козацької старшини, належав до дворянства, але, втративши права на нього, займався сільським господарством, мав власний хутір.

Грамоти П.Куліш навився удома, від старшої сестри Лесі. Від неї, а також від неписьменної матері перейняв багато пісень, приказок, прислів’їв. Освіту продовжив у Новгород-Сіверській гімназії директором якої був І.Тимківський – український педагог і письменник. Під його впливом у П.Куляша пробудився інтерес до народної творчості. Особливо велику роль відіграв у цьому збірник українських народних пісень, записаних М.Максимовичем. Тоді ж молодий гімназист почав збирати народні пісні та писати власні твори. Не закінчивши гімназії, П.Куліш зайнявся приватним учителюванням.

У 1837-1839 рр. навчається як вільний слухач у Київському університеті. Але царський міністр народної освіти Уваров, який інспектував цей учбовий заклад, дав вказівку виключити студентів походженням з “податных сословий”, тобто не дворян, які поширюють “неспрокойствие, безнравственность и неуважение к власти”.

Важливою сторінкою в житті П.Куліша є його довголітнє знайомство та дружба з Т.Шевченком. Їх єднала любов до України та її народу, її мови, славного минулого, прагнення служити батьківщині. “Глибинне чуття своєї народності була в обох їх однакою”, - зазначав П.Куліш. – Але було багато чого – й істотного! – що розділяло їх”. Письменник пізніше писав: “...це зійшовся низовий курінник, січовик із городовим козаком-кармазинником. А були справді вони представите лі двох половин козаччини... Один учивсь історії просто від гайдамацьких ватажків, читав її з ураженого серця козацького...; другий до розумувався української бувальщини від такого коліна, що з предку-віку не знало панщини...” І треба сказати, П.Куліш досить точно визначив ті відмінності, що й привели до розходжень ідейного характеру.

П.Куліш був учасником Кирило-Мефодіївського товариства. У 1845 р. переїхав до Петербурга, де викладав словесність у гімназії, а в університеті –російську мову іноземним студентам, самостійно вивчав іноземні мови, оскільки замислив зайнятися перекладацькою діяльністю.

На початку 1847 р. у Варшаві його заарештували за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві.

Власноручна приписка царя Миколи І веліла: “Запретить писать и на службу в Вологду”. Замість Вологди П.Куліша було відправлено в Тулу.

Загальноєвропейське захоплення романтизмом сприяло українському відродженню, пожвавленню національного руху. Особлива роль у такому процесі належала культурним діячам Слобідської України, які на початку XIX ст.