Етапи розвитку давньогрецької культури
Давньогрецька культура увібрала в себе традиції крито-мінойської культури. Чарівна, витончена, абсолютно завершена у своїй майстерості, ця культура розквітла у ІІІ та ІІ тис. до н. е. у східній частині Середземного моря — на острові Крит. Давньогрецька міфологія про-славила цей острів легендами про закоханих богів і царівен, про героїв. На Криті народився головний еллінський бог Зевс, і туди ж, прийнявши подобу бика, приніс він на хвилях викрадену ним фінікійську царівну Європу. На Криті відважний Тесей вбив чудовисько Мінотавра, напівлюдину-напівбика, що жив у лабіринті. Нитка Аріадни, дочки критсь-кого царя Міноса, допомогла вибратися Тесею з лабіринту. Будь-який міф відрізняється від простого поетичного образу, метафори тим, що розповідає нам про події, що мали місце насправді. Міф є поєднання ідеального і реального. Саме таке розуміння міфу дало змогу англійсь-кому археологу А. Евансу у 1900 р. відкрити доти невідому культуру. Він назвав її мінойською, за ім'ям царя Міноса, сина Зевса. А. Еванс датував цю культуру і визначив три її періоди: ранньомінойський — 2800—2200 рр. до н.е.; середньомінййський — 2200—1600 рр.до н.е.; пізньомінойський — 1600—1100 рр. до н. е. Очевидно, з давніх часів на території Балканського півострова та на сусідніх островах існувало землеробство, що пройшло шлях від кам'яного віку до мідно-кам'яно-го — халколіту. Перекази зберегли назву племен — пелазги на мате-рику та карийці на островах, а також критяни (або, як знаходимо у Гомера, етеокритяни — дійсно первісні критяни). Критяни, на відміну від пелазгів та карийців, що залишилися на примітивному рівні, на рубежі ІІІ—II тис. до н.е. розвинули високу культуру епохи бронзи. Вони створили оригінальну державну систему з великими палацовими центра-ми: Кноссом, Малією та Фестом.
Особливою красою відзначалися твори ювелірної майстерності із золота та емалі. На Криті створювали витончений посуд з рослинно-морським орнаментом, теракотові статуетки богів і богинь, людей та звірів.
При розкопках Кносського палацу були знайдені глиняні таблички з письменами, печатки з піктографічними й ієрогліфічними зображення-ми. А у Фесті було знайдено диск обпаленої глини із спіралеподібними піктограмами.
Приблизно до XVII ст. до н. е. тут виникла система складового лінійного письма — лінійне письмо А, а з XV ст. До н. е. з'являється нове письмо — лінійне письмо Б. У 1953 р. вдалося дібрати ключ до читання письма Б, написи першої групи не дешифровані.
З середини XV ст. до н. е. починається різкий занепад Критської культури. Він пов'язаний з потужним землетрусом та виверженням вулкана на острові Фера, а також з приходом з півночі племен греків-ахейців. Поява нових племен викликала суттєві зміни у мистецтві. Роз-винене реалістичне мистецтво поступається місцем сухій та грубій сти-лізації. Традиційні для мінойського вазопису мотиви — рослини, квіти осьминоги — перетворюються в абстрактні графічні схеми.
Віднині центр і осередок культурного прогресу зміщується на північ на територію материкової Греції, де розквітає мікенська культура. До XIV—XIII ст. до н. е. ахейські племенні союзи досягли розвитку могутності. Центром державного утворення стають золоторясні Мікени, як їх називає Гомер.
Це було добре укріплене місто. На відміну від мінойських палаців, палаци Мікен захищені циклопічними стінами, що складалися з блоків до 12 т, 4,5 м завтовшки і 7,5 м заввишки. Найбільший інтерес серед палаців мікенського періоду становить Палац Нестора у Пілосі. Це чітко спланована споруда із суворою симетрією, з прямокутним залом — мегароном, де знаходився вогонь. За міцними стінами палаців і гробниць було що ховати. Мікени володіли великими скарбами — результат вдалої господарської діяльності та військових походів. Однією з останніх військових операцій була війна ахейців проти Трої, міста у північно-західній частині Малої Азії, неподалік від входу до Гелеспонту. Троя була зруйнована, але ця перемога дорого обійшлася для ахейців. Проте Троянська війна для грецького народу стала тією ключовою подією, навколо якої почалася кристалізація міфу — ядра гомерівського епосу. Цей епос наче пов'язав крито-мікенську культуру з класичною Елладою.
Перемога ахейців у Троянській війні була певним підсумком і провісником лих. У кінці XIII ст. до н. е. племенний світ північнобалкансько-Регюну залучився до руху. Виникло багато варварських племен, до х належали як народи, що розмовляли на діалекті грецької мови — дорійців, так і народності негрецького походження — фрако-іллірійського. Це була трагедія. Господарству мікенських держав було завдано невиправних збитків. Стрімко занепадали ремесло та торгівля, різко скорочувалася чисельність населення. Дорійці знищили правлячу верхівку палацових держав, мікенську культуру було зруйновано. Проте слід зазначити, що окремі острівці мікенської культури впереміш із знову заснованими поселеннями дорійців продовжували існувати до кінця XII ст. до н. е. Настає доба так званих «темних століть».
Для матеріальної культури Греції субмікенської доби (XII — IX ст. до н. е.) притаманні прояви поступової варваризації, аграрного анабіозу суспільства. Мистецтво «відгукнулося» появою у XI—X ст. «протогеометричного» стилю та в IX—VIII ст. до н. е. «школи геомет-ричного вазопису» (так звані дипїлонські амфори та кратери).
Грецька культура з XII ст. і аж до кінця VIII ст. до н. е. розвива-лася в цілому в одному темпі з культурами варварської периферії. Перші ознаки самостійності й оригінальності з'являються до VII ст. Справ-жній тріумф античного стилю відбувся у VI ст. до н.е. у вигляді монумен-тальної скульптури «куросів» та «кор», у розписі античних чорнофі-гурних ваз. Шлях цей був надзвичайно складним й унікальним. Прак-тично одночасно