Нариси з історії декоративно-прикладного мистецтва – Вид-во Львівського університету, 1969, 191 с, : іл.

Антонович Є.А. Захарчук-Чугай Р.В. Станкевич М.Є. Декоративно-пркладне мистецтво. – Львів: Світ, 1992. – 211 с.: іл

Українське народне мистецтво. Різьблення та художній метал. – К.: Державне видавництво образотворчого мистецтва і музичної літератури УРСР. 1962. – 228 с., іл. .

Проте єдиною грунтовно визнаною до нашого часу працею, котра стосується виключно мосяжництва і зберігає свою наукову цінність донині, залишається книга Л.М. Сухої Суха Л.М. Художні металеві вироби українців Східних Карпат. – К.: Вид-во АН УРСР. 1959. – 102 с.: іл.. Вона містить багато фактологічного матеріалу. У своїй роботі львівська дослідниця дуже детально розглядає усі райони виробництва, кількість майстрів, подає біографії. Дослідження Л.М. Сухої дозволяє твердити про наявність розвинутого мосяжного промислу на Гуцульщині у ХІХ – І пол.ХХ ст. Крім того в роботі розглянуто технологію виробництва, основні матеріали, типологія і орнаментика.

Л.М.Сухою розглядається проблема традицій та інновацій в мосяжному промислі і приводиться словник термінів і народних майстрів.

Стилістична схожість гуцульських виробів з металу з давньословґянськими.

Дуже часто в предметах мосяжництва можна побачити форми і орнаментальні мотиви, які відомі з прадавніх часів. Про звґязки художніх виробів з кольорових металів українців Східних Карпат з традиціями майстрів Київської Русі свідчать і назви окремих виробів, які є дуже давніми. Про це пише Л.М.Суха Суха Л.М. Художні металеві вироби українців Східних Карпат. – К.: Вид-во АН УРСР. 1959. с.13. Такі назви, як “колокільця”, “пуговиця”, “черес”, “чільце”, “ножни”, “ковтки, “топірець”, “ретязь” знаходять свої відповідники у древньоруській термінології.

З давніх часів відомо, як пише І.М.Матясяк Матясяк І.М. Гуцульські художні металеві вироби. Вип.VІ. – К.: Вид-во АН УРСР, 1954, с.6, що в Коломиї вже в ХV ст. були слюсарний і ковальський цехи. У гуцульській металевій підвісці ХVІІІ – ХІХ ст. пізнаємо словґянську підвіску ХІІ – ХІІІ ст. Такі підвіски – “згарди” – завжди любили носити гуцулки. Старовинні словґянські прикраси – намиста-бубонці збереглися в гуцульских шелестах, що складаютья з подібних бубонців-“колонілець”. В Х–ХІ ст. Однією з найкращих прикрас вважалося блискуче металеве мереживо Суха Л.М. Художні металеві вироби українців Східних Карпат. – К.: Вид-во АН УРСР. 1959, с.49. Ще зовсім недавно в гуцулів були дуже поширені такі ж самі металеві мережива-“басамани”.

Центри виробництва, сировина та основні техніки оздоблення гуцульських художніх виробів з металу.

Основними центрами виробництва художніх предметів з кольорових металів в районі Гуцульщини у ІІ пол. ХІХ – І пол. ХХ ст. були села Косівського, Верховинського районів (Івано-Франківська обл.), Путивльського, Вижницького (Чернігівська обл.), Турчанського, Старосамбірського (Львівська обл.) і два села Рахівського району (Закарпатська обл.)

Сировиною, як правило, були мідь і латунь. Вироби І пол.ХІХ ст. ще дещо важкі та грубі щодо виконання, хоча свідчать про глибоке знання якостей цих металів. Наприкінці ХІХ і на початку ХХ ст. в обробці кольорових металів замість червноної латуні починають використовувати нейзільбер (15-25% нікелю, 20-30% цинку і 45-60% міді) Суха Л.М. Художні металеві вироби українців Східних Карпат. – К.: Вид-во АН УРСР. 1959, с.49. Цей сплав легко кується, гнеться, плавиться, полірується. Завдяки цим якостям він був дуже поширений серед народних майстрів. З цієї ж причини народні майстри все рідше вживають білу латунь (2-8% міді, 8-15% сурми і 80-90% свинцю), ніж червону латунь, що містить 60-70% міді) Там же.

Також використовувались бронза, сталь, зрідка срібло.

Щодо технік мосяжництва поданих нижче, їх опис дають І.М.Матясяк Матясяк І.М. Гуцульські художні металеві вироби. Вип.VІ. – К.: Вид-во АН УРСР, 1954 та Л.М.Суха Суха Л.М. Художні металеві вироби українців Східних Карпат. – К.: Вид-во АН УРСР. 1959, с., а також П.Жолтовський Жолтовський П.М. Художній метал – Історичний нарис – К.: Мистецтво, 1971 с..

Гуцули широко застосовували лиття – “сипання” – старий прийом обробки металу, відомий ще з часів бронзового віку. У щільно утрамбовану глину, вміщену у “стремено” – невисокий тиглик, - вдавлюють деревґяну модель потрібної речі, накриваючи її таким же “стременом” з глини. Зробивши відбиток речі, модель виймають, половинки розділяють, сушать і вирізують в них воронку, через яку ллють розплавлений метал. Метал попередньо рубають на дрібні шматки і плавлять у тигликах. Тиглик з розплавленою латунню беруть за держак і виливають у випалені форми. Форми залишають до того часу, поки маса застигне. Тоді молотом розбивають її. Вибраний з форми гарячий предмет занурюють у воду, щоб загартувався. Коли у формі було кілька, наприклад, перснів, тоді відділяють їх один від одного і починають обробляти.

Модель виробу для литва ( переважно дерев’яна) називалася “ фірмак”, безпосередньо форми- “фірми”, а глиняний тиглик, де плавили метал – “ горшє”. Тонку річ або пластинку важко відлити, тай буде вона дуже крихка. Тому для тонких виробів застосовується кування - від цього метал щільнішає і з нього можна зробити більші і тонші речі. Крім того, м’які сплави, з яких гуцули виробляють оздоби, куються навіть холодними. З кованого мосяжу роблять лубни, прикраси та інші речі ( наприклад завитки – “ кучері” ), дріб’язок тощо. Але най ширше застосовувалось кування для вироблення “ бляхи” – тонких мосяжних листів, з яких виготовляли безліч різних виробів і орнаментованою бляхою облямовували держаки топірців, келефів , торбинки – “ тобівки”, чубуки люльок, колодочки ножів; з бляхи вирізьблювали химерні мережива – “басамани”,