Лускоріхів (“когутців”) є кілька видів: “півень”, “гадюка” і простий лускоріх.

Гольники (“іговники”, “єговники”) – необхідні речі для жителів гір, що цілу весну і літо пасуть худобу на полоннинах. Вони бувають різних видів, часто з хрестоподібним оздобленням, прикріпляються шкіряним плетеним ремінцем до поясу.

Серед наключників зустрічається наключник у вигяді кола з ??? для кріплення до поясу, трикутники, ажурного листочка і голівкою злого духа (“арідника”).

Один з найпрозповсюдженіших і найвідоміших виробів гуцульських мосяжників – топірець. Це невеличка сокира з довгим держаком. Вона була і холодною зброєю гуцула, і сокирою (якщо стальна) і палицею на яку спираються. Для “старорвіцького” топірця поч. ХІХ ст. характерна груба сокира, коротка, майже прямокутна, з трохи розширеним лезом. Наприкінці ХІХ ст. рукоятки палиць змінюють вигляд, лезо розширюється, сильно зазначені врізи відокремлюють лезо від обушка. Крім сокири, дуже давньою є рукоятка у вигляді двох голівок коней.

Новим типом руків’я є “келеф”. В основі їх форма одна, але вона має різі варіанти. Закривлене лезо може мати закінчення у вигляді голівки гадюки, трикутний виріз, цікаві форми викінчення “шишки” на руків’ї. Більш нова форма – це бартки у вигляді гадюки. Головки до жіночих палиць округлі.

Люльки, виготовленні переважно з латунних і нейзільберових блях, рідко коли бувають відлиті. Цікавим зразком є люлька “путилівка”. Зветься вона так через те, що зроблена у с. Путилі Чернівецької області.

За спостереженнями Д.Н.Гобермана Гоберман Д.Н. Искуство гуцулов. – М. – Советский художник с.40 простежується певна схожість гуцульських трубок зі східними зразками (це також стосується і зброї). У ХVІІІ – поч. ХІХ ст гуцули нерідко вирушали на заробітки в сусідні, підвласні Туреччині країни. Повертаючись, вони привозили зброю і інші вироби, які не могли не викликати зацікавлення в місцевих майстрів. Однак у творах мосяжників елементи мистецтва Сходу підпорядковувались особливостям національного стилю.

Невід’ємною частиною люльки є багато орнаментований проколювач для проколювання тютюну в люльці. Серед них можна виділити чотири групи: проколювачі, відлиті з латуні і нейзільберу, вирубані з латунного дроту й ковані зі сталі. Проколювачі є кількох типів: зігнуті під кутом, з прямим кінцем і з зігнутим кінцем. Іноді проколювач буває прикріплений “репізнею” до широкого поясу.

Проколювач і кресала завжди бувають разом з люлькою. Старі сталеві кресала звичайно ковані. Як і давньоруські, вони зроблені у вигляді двох кінських голів або фігурок тварин, птахів. Д.Н. Гоберман Гоберман Д.Н. Искуство гуцулов. – М. – Советский художник, 1980 с.40 припускає, шо зображення гадюки, яке часто зустрічається, можливо відображає ранні, язичницькі риси і покликане надати іскрі жалючу силу змії.

Великим багатством форм відрізняються прикраси, виконані технікою литва, холодної ковки і плетіння. Серед них високими художніми якостями відрізняються перстні й обручки, перстні для стягування хусток на шиї, шийні прикраси (“дукачі”, “сороківці”, “згарди”), чоловічі нагрудні медальйони і хрести, поясні пряжки і кільця, тощо.

“Чепраги” – це застібки різних типів для застібання шийних жіночих прикрас, весільного верхнього одягу і кожухів. Вони виготовлені з латуні технікою литва і виклепані з латунних блях. Деякі з них повторюють однотипні прикраси ХІІ – ХІІІ ст. В модифікації контурів підвісок і застібок, де явно помітні різні перехідні форми від солярного знака до хреста, зафіксовано, як вважає П.Н.Жолтовський Жолтовський П.М. Художні металеві вироби західних областей Української РСР (ХVІ – ХІХ ст), - К.: Вид-во АН УРСР, 1959, стадії християнізації давнього язичницького символа.

Дукачі і сороківці роблять звичайно з монет, але також відливають у вигляді крутнів з геометричним орнаментом.

“Згарди” – жіночі шийні прикраси – є одним з найбільш архаїчних прикрас на території України. Це хрестики різних типів і форм, відлитих з латуні і нанизаних на ремінець або шнурок в два або три ряди. Один від одного хрестики відокремлюються трубками (“переміжниками”), зробленими з спірально скрученого латунного дротика, щоб хрестики не збивалися докупи. Зовсім не досліджені форма і орнамент чоловічих нагрудних хрестів і “згарад”. Їх старовинні форми зникли.

Найдавніший зразок чоловічого нагрудного хреста І пол. ХІХ ст. відзначається простою формою і композицією, без розп’яття і променів. Другий, вже більш пізній за часом, вже має розіп’яття, проміння.

Пряжки, прикрашені дрібним орнаментом, бувають різних видів і форм: прямокутні гладкі, прямокутні з однобічним нарізуванням, овальні, квадратні, з ажурними зубцями, круглі.

“Чільце” – це прикраси, зроблені з вузьких пластинок латунних блях, що мають вигляд маленьких листків, квіток і листочків з потрійним розгалуженням. Їх одягають до святкового, насамперед весільного одягу, зав’язуючи на чолі.

“Ретязі” – своєрідні поясні прикраси, що складаються з п’яти і більше масивних ланцюжків, прєднаних до більш масивної пряжки, які одягалися поверх поясу і прикрашали одяг чоловіків.

До групи кінської збруї входять стремена, кільця (“водила”). Пряжки і кільця для з’єднування шлей є кількох видів: півколисті з зубчатим нарізуванням і прямокутні з бічним нарізуванням.

Зброя була, мабуть найстаршим виробом гуцульського металевого промислу – рушниці, пістолі, різні кубки для пороху вироблялися гуцулами майже виключно кустарним способом. Одна ця галузь має певні особливості: оздоблюючи зброю, треба було зберегти її конструкцію і властивості. Тут художня винахідливість митця не могля широко розгорнутися. Прикрашення зброї зводилось до того, що майстри лише різбили деревяні частини і відливали замок. У пізніших зразках металів частинки вкриті вигадливим плетінням орнаменту. Гуцульська зброя показує, як уміли зробити народні майстри утилітарну річ ще й твором мистецтва.

Порохівниці мали овальну, циліндричну або рогову