Слід також відзначити, що за радянських часів Україна, навіть маючи лише атрибути формальної державності, піддана не баченим репресіям і «чисткам», все ж являла собою один з найрозвиненіших економічних та культур-них регіонів СРСР. Оця дивовижна життєздатність і нині викликає надію на відродження української нації на но-вому історичному етапі.

Актуальною проблемою в політиці є відродження української духовності, дерусифікація культури. Але цей процес відбувається повільно навіть за умов незалежності. У східних і південних регіонах нині можна спостерігати закриття україномовних газет, театрів та інших культур-них закладів. Скорочується випуск літератури українсь-кою мовою, що нібито не витримала конкуренції за умов ринкових відносин. Конституція України визначає природно державною українську мову. Україна має за-безпечити її розвиток і функціонування в усіх сферах суспільного життя і водночас виявляти державне піклу-вання про вільний розвиток і використовування всіх національних мов, що ними послуговується людність республіки. Але виконання основного Закону є незадо-вільним. Мовна проблема набула гострого політичного характеру. Деякі партії й рухи, відбиваючи погляди час-тини російськомовного населення, вимагають введення в країні російської мови як другої державної, чи офіційної. Під цим гаслом у деяких регіонах у 1994 та 1998 рр. від-булися вибори народних депутатів до Рад різних рівнів.

Серед аргументів щодо необхідності двомовності на-водять приклади Бельгії, Канади й Швейцарії. Та річ у тому, що канадці, крім індіанців, не є споконвічними мешканцями території, на якій проживають, вони на-щадки переселенців з різних країн Європи. У Бельгії дві державні мови, але фламандською говорять фламандці, а французькою — валлони, тобто там нема єдиної нації, що має дві державні мови. У Швейцарії живуть пред-ставники чотирьох народів-автохтонів, що волею долі опинилися в конфедерації. Тому франко-швейцарці, італо-швейцарці та германо-швейцарці розмовляють відповідно своїми мовами. Кожна з цих мов є державною на відповідній території. Держава дбає про ретороман-ську мову, носієм якої є кількісно невеликий древній народ, оскільки цей народ, на відміну від попередніх етноугр уповань Швейцарії, не має на іншій території держави-автохтона, такої, як Франція, Італія, Німеччи-на. На всій території України (крім Криму) корінним народом є українці. Інші етноси оселилися в Україні з різних причин значно пізніше. Тому для нас за приклад повинні бути не названі вище країни, а такі, скажімо, як Німеччина, Швеція, Японія та ін. У цих та інших країнах збільшується кількість емігрантів. Ніхто не при-мушує їх вивчати державну мову. Але без належного знання цієї мови ніхто не може стати ні депутатом парла-менту, ні працівником будь-якої державної установи. Жо-ден з емігрантів при цьому не ставить питання про дис-кримінацію чи порушення прав людини, адже крім прав існують ще й обов'язки. Одним із них є знати мову наро-ду, на землі якого живеш, якщо хочеш, щоби вона була для тебе рідним домом.

Цю та інші проблеми етнополітики слід пов'язувати зі проблемою міграції. Серед мігрантів, що приїздять до України, можна виділити такі групи. По-перше, з рес-публік колишнього Союзу. Тільки з Росії в 1991 р. ви-явили бажання повернутися в Україну близько двох мі-льйонів чоловік. По-друге, національності, примусово депортовані за часів сталінізму й нині реабілітовані (кримські татари, греки, німці та ін.). Однак між краї-нами СНД відсутні угоди щодо регулювання міграції. Повернення в українські землі без компенсації за май-но, за працю, вкладену в економіку країн перебування цими народами, — все це лягає додатковим тягарем на українську державу. По-третє, це представники народів Середньої Азії, Кавказу, де наявний надлишок робочої сили. По-четверте, втікачі з «гарячих точок» — місць порушення прав людини й нації. Еміграція викликає складні проблеми територіального розселення, пов'язані з виділенням землі для влаштування життя, з праце-влаштуванням. До розв'язання цих питань пристають уряди інших країн: ФРН будує для німців селища і ство-рює відповідну инфраструктуру; Туреччина для крим-ських татар зводить будівлі в Криму і т. ін. Включення до етнополітичного поля емігрантів, їх адаптація до українського суспільства — на все це йтимуть роки...

Окремо слід сказати про кримсько-татарську проб-лему. 1944 р. кримських татар, огульно звинувачених у співробітництві з гітлерівцями, було насильницьки де-портовано на Схід СРСР. На їх місце до Криму почали активно переселятися росіяни. Таким чином, на сього-дні в Криму мешкають 67% росіян, 25% українців, 10% кримських татар. Найближчим часом слід чекати подво-єння кількості кримсько-татарської людності. Татари — це єдиний, крім нечисленних караїмів, етнос, що нале-жить до корінної людності України й законно претен-дує на територіальну автономію у складі української держави. Нинішня проросійськи орієнтована адмініст-ративна автономія Криму не задовольняє запити й пра-ва татарської людності. Ситуація в Криму провокує ви-бухонебезпечні конфлікти на національному грунті, наслідки подолання яких не байдужі, крім України, для Росії та Туреччини. (У Туреччині живе значна кількість татар, змушених залишити батьківщину після загарбання Криму Росією в XVIII—XIX ст.)

Ключовим завданням етнополітики є піклування про національні групи. Згідно з вимогами міжнародної спів-дружності в Україні ухвалено закони про національні меншини, про громадянство, про етнокультурну полі-тику та ін., функціонують міністерство у справах націо-нальностей, національно-культурні центри та їх філії на місцях та ін. Держава гарантує всім національностям рівні права у всіх сферах громадського життя. Дискримінація за національною ознакою заборонена і переслідується законом. Усі національності користуються правом на збереження традиційного розселення, збереження влас-них національно-адміністративних одиниць, на викори-стання й розвиток рідних мов, національної культури.

Створено сприятливі умови для вільного сповідання власної релігії, використовування національної символіки, влаштування національних свят. Пам'ятки історії та