Центром розгортання соціальної проблематики є проблема людського щастя. Виходячи з концепції двоїстої природи всякого святу, Сковорода розрізняє в людині ї тілесну і духовну (божественну) натури. В цьому не було б нічого нового, коли б філософ безпосередньо наслідував теософську традицію протиставлення смертного тіла богоданій безсмертній душі. На перший погляд роздвоєний “мікрокосм” Сковороди так і сприймається: адже в людині є “божественне”, невидиме й матеріальне, тілесне. Проте автор не завжди слідує жорсткій традиційній схемі їх протиставлення. Він не стільки протиставляє ці дві природи в людині. Скільки підкреслює примат невидимої природи над видимою, тілесною. Бо дійсна людина – це її внутрішній духовний світ з притаманними йому волею, розумом, почуттями, прагненнями, природними здібностями, що приносять задоволення й щастя. Коли вони збігаються з відповідною їм формою практичної діяльності людини, “сродною працею”. Можна сказати, що Сковорода протиставляє “дві природи” людини лише теоретично, моделюючи їх як різні сутності, але при аналізі онтології, буття “мікрокосмосу” розглядає їх як двоєдині, секретні. Він підкреслює, що “всякий род пищи и пития полезен и добр есть”, як і потреба в одязі, здоров’ї у відсутності злиденності тощо, але все це має бути помірним, не перетворюватися в само мету людського життя. Не випадково Сковорода згадує слова Сократа – живу не для того, щоб їсти й одягатись, а їм. І одягаюсь, щоб жити.

Сковорода – проповідник поміркованого способу життя; він осуджує нагромадження багатства, прагнення до фізичних насолод, бо жити заради цілі “петь, пить и есть не есть дело”. Це не робить людину щасливою, вона подібна до шершня, на відміну від бджоли, котра “есть герб мудрого человека, в сродном деле трудящегося”.

Праця потрібна людині як умова її існування. Але суть дійсної. Істинної людини полягає “не во внешней своїй плоти и крови, но мысль и сердце его – то истинный человек есть». Істинну людину визначає її внутрішня духовна сутність – “Бог”. Божественне начало споконвічно притаманне людині, вона причетна до “ царства божого”, закладеного в неї. Тому пізнати в собі божественну суть як вищу істину, розгадати загадку символічного світу” становить сенс життя і досягнення справжнього людського щастя.

Сковородинська концепція людини цікава й плідна в тому відношенні. Що вона виходить із визнання примату “серця”, духовності над тілесністю, проте їй притаманні і певні недоліки.

Г. Сковорода розглядає людину переважно як атомарну істоту поза системою соціальних зв’язків, визнаючи при цьому її загальні сутнісні родові ознаки: “ если кто единого человека знает, то всех знает». Адже самопізнання сковорода розглядає як суто індивідуальний, особистий акт. Соціальний контекст впливу на людину, на процеси формування, розвитку та діяльності її випадає з поля зору. Людина аналізується поза історичним простором і часом. Але люди не народжуються мудрими чи злими, щедрими чи скупими і не завжди можуть вибрати “Гродну” працю в силу соціальних обставин. Ці якості й можливості визнаються й живе людина як продукт суспільства та його член. Але це вже деталі.

Найважливішою заслугою українського мислителя є спроба розкрити сутність людини, визначити притаманні їй специфічні риси, заперечення зведення її до природного організму чи механізму, “людини-рослини” чи “людини-машини” (як це мало місце в концепціях французьких просвітителів). Його розуміння людини було на порядок вищим і випереджало час.

Концепція людини в творчості Григорія Сковороди набула подальшого розвитку в ученні про “Гродну” працю.

В складній алегоричній, символічній системі вчення Сковороди. Чий “жребий с голяками” визнавав сам автор, чітко відображені основні духовні цінності селянської маси, просвітником якої він був. Про це свідчать сковородинські заклики до поміркованості в житті. Захист “голяків”. Пропаганда народних морально-етичних принципів тощо, але особливо близьким для селянського менталітету є шанобливе ставлення Сковороди до праці як істотного атрибута людської природи й умови досягнення щастя, бо “сердечное веселие. Душевную крепость” людина досягає лише в процесі своєї праці.

В дослідженні ролі й значення праці Г. Сковорода виступив як учений-новатор, що сказав своє оригінальне слово про “Гродну працю” як сутнісний атрибут людського життя й розглянув окремі механізми процесу перетворення праці із засобу життя в умову досягнення людиною щастя і благо.

Проте Григорій сковорода був мудрою людиною, філософом, він бачив існуюче соціальне зло, нерівність і несправедливість, і його ставлення до цього – негативне, осудливе, але це осудження зовнішнього спостерігача, котрий переконаний у нездоланності існуючого зла, хоча шляхи й рецепти подолання цього йому відомі. Цю особливість соціального протесту Сковороди проти “мира лукавого” його кумирів та ідолів тонко підмітив Іван Франко, підкресливши, що мислитель цінив над усе свободу і бачив дуже добре, що для його поглядів і ідеалів, його вдачі і моральної чистоти не було місця в суспільній ієрархії.

Спосіб життя Григорія Сковороди був відповідний його особистим переконанням, ідеалам і вченню в цілому. Народний мудрець мріяв про ідеальне суспільство, засноване на принципах свободи людської взаємоприязні та щастя.

Виходячи з розуміння двоїстої природи людини, він створює модель ідеального суспільства на основі осягнення смислу Біблії як символічного світу. Тому суспільний ідеал, а вірніше – ідеал суспільства Сковорода уособлює (і це є цілком логічно) у вченні про “горній Єрусалим”.

У праці “Книжечка о чтении священного писания, нареченная жена Лотова» Сковорода описує ідеал суспільства, суспільних відносин і цінностей, в котрих він вбачає “сім’я істини”, вилученої на основі символічної інтерпретації Біблії. Насправді ж мислитель переносить свій ідеал людських земних взаємин