Значна частина рухів українського танцю полісемічна і зустрічається переважно у певних сполученнях елементів двох і більше па. Візьмімо звичайний вихилясник, що колись виконувався в одному чи двох варіантах, отже, потреби в ускладненні назви не було. З розвитком хореографічної культури з'явився десяток рухів, основою яким слугував вихилясник: вихилясник з угинанням, притулом, у повороті та багато інших. Усі вони, крім свого основного визначення (вихилясник), мають ще й додаткові (з угинанням, з притулом, у повороті). Саме в доповнення, в уточнення вкладається важливий нюанс, що дає конкретне уявлення про об'єднання в одному па елементів різних рухів, і в такий спосіб визначається характер структурної І побудови складного лексичного новоутворення: тинок у повороті, вірьовочка з винесенням ноги на каблук, подвійна вірьовочка і т.ін.

Список назв можна значно продовжити. Дуже прикро, що у хореографічній літературі ще зустрічаються такі назви, як ключ №2, або навіть рух №1, рух №2 тощо. У практичній роботі балетмейстера ці штучні назви тільки ускладнюють роботу. Що й казати, образна назва руху, котра надає йому відповідної чіткості, експресії, визначає звукову організацію, характер, технологію виконання тощо, набагато полегшує справу розшифрування записаних рухів, себто допомагає у праці як хореографам, так і виконавцям.

Класифікація рухів

Питання класифікації має велике значення для подальшого витку не тільки лексики, а й народносценічної хореографії у цілому.

Збирач та дослідник української народної музики і хореографії В.Верховинець уже в першій своїй праці (1919), присвяченій українському танцю, розділив записані ним рухи та присіди. В "Основах характерного танцю" (1939) пухова, Ширяєва, Бочарова також записані рухи українського танцю, які використовуються в практиці балетного театру. У подальшому цьому питанню приділено увагу в Т.Ткаченко "Народний танець" (1954). Українським танцям відведено порівняно небагато місця (у книзі наведено риси двох танців та 27 рухів українського танцю), де є лексичний матеріал.

У першій роботі "Українські танці на клубній сцені" (1960) автор пропонованого підручника навів записи чотирьох танцювальних композицій і поділив рухи до них (понад 70) на 7 вступів залежно від складності їх виконання.

"Українські народні танці" (упорядкування, вступна стаття (примітки А.Гуменюка, 1969) - цікава та вельми корисна праця стає своїм фактичним матеріалом. У першому виданні родилися записи 78, а в другому 140 народних та народносценічних танців. У книзі ґрунтовно проаналізовано лі терміни. Докладно описані позиції та положення ніг, рук, голови у танці, притаманні всім локальним районам країни (ми наводимо їх з доповненнями у підручнику в іншому художньо-стильовому оформленні).

Українська хореографічна лексика поділена на 11 груп, написано понад 160 рухів; автори цього розділу у другому виданні А.Лукін та А.Гуменюк). Проте, як і в першому виданні, автори не розв'язали остаточно питання класифікації рухів згідно з їх морфологічною структурою, видовими ознаками, виконанням. Це призвело до об'єднання в групи однорідних за будовою па і тим самим ускладнило питання аналізу їхньої побудови, еволюційного розвитку, визначення зв'язків із спорідненими рухами і т.ін.

На наш погляд, взірцем наукового підходу може бути класифікація, зроблена педагогом - новатором в галузі класичного танцю А.Вагановою. Музикознавець В.Богдане Березовськтий, детально аналізуючи принципи класифікації А.Ваганової, писав: "Форми класичного танцю поєднані видовими ознаками. По розділах розподілені й деталі розглянуті батмани, кругообертання ніг, рухи рук, зв’язуючи та допоміжні рухи, стрибки, танці на пальцях, інші види поворотів". І далі: "...суворе дотримання індуктивної методу, переходів від простого до більш складного, від часткового до узагальненого, від узагальненого меншого діапазону до більш широких - такий, за Вага новою, принцип поступального розвитку художньої свідомості й танцювальної техніки учня".

Використовуючи досягнення педагогічної системи А.Ваганової, а також враховуючи особливості структурної будови українського па, специфіку його виконання, автор даного дослідження у своїх подальших роботах розробляє класифікації розподіляючи рухи на 15 груп. Якщо, скажімо, в "Українських народних танцях" до групи присядок входять присядки, присядки - розтяжки, присядки - розніжки, закладки, повзунці, підсічки, вже в книзі К.Василенка “Золоті зерна" вони розподілені такими групами: присядки, присядки - розтяжки, присядки розніжки, повзунці, закладки, револьтати, млинки, віртуоз рухи. Варто зауважити, що в цій праці закладки, револьтати млинки також об'єднані в одну групу. Проводячи подальше дослідження в галузі української лексики, ми дійшли висновку,] що необхідно виділити їх в окремі групи.

Уже під час опрацювання записів рухів було виявлено, що поруч з полісемічністю па виступає ще одна його характери ознака - порівняльність. Так, скажімо, технологія виконанні великого тинка зовсім відмінна від малого та середнього. Отже, і паралельному зіставленні відчувається і порівняння , і разом з тим контраст. Полісемічність та порівняльність рухів ведуть до; закону ряду (в хореографії - це група рухів), його і (підгрупи). Група і підгрупа мають опорний рух, на основі, будуються споріднені па, що, як правило, одержують відносно до опорного руху. Завдяки такій закономірності окремо були виділені танцювальні поклони, виробничі ознаки.

Рухи, які входять до української національної хореографії, свого часу були запозичені з лексики інших народів, на йому грунті якоюсь мірою переінтоновані, одержали своє місце відповідних групах.

Запропонований принцип набуває першорядності у визначенні нових лексикоутворень. У складному лексикоутворюванні на першому місці повинна завжди стояти назва такого руху, структурне ядро якого є фундаментом складного руху; саме йому надається перевага: присядка з плескачем у решето, присядка з вихилясником. Якщо рухові дається чітка, влучна назва, то його можна віднести до тієї чи іншої ланки, а отже, і точно класифікувати.

Ось чому разом з основними назвами