Цікаво порівняти положення тулуба у жіночих рухах українського з рухами, скажімо, ферганського, хорезмського, таджицького, індійського танців, де виразність па створюється переважно своєрідними рухами верхньої частини тулуба згинання назад, уперед, вбік) та руками (специфічні рухи у нозі на колінах тощо).

Зауважимо, що для чоловічих рухів в українському народному танці характерним є гордовита постановка тулуба з високо розправленими плечима.

Плечі ж здебільшого спокійні (на відміну, скажімо, від узбецьких, татарських, циганських танців, де плечова техніка є одним з провідних засобів виразності). Хоча й в українських танцях зустрічаємо ледь помітний рух то одним, то іншим плечем (кажуть, "поводить плечима"). У деяких карпатських танцях ("Тропотянка", "Рахівчанка", "Дубовець") бачимо різкі рухи плечей угору - вниз із швидкою їх вібрацією. У гуцульських ганцях - при парних поворотах одночасно з тулубом різко змінюються й ракурси плечей.

Постановка голови в українській фольклорній і народносценічній хореографії передовсім визначається змістом характером танцю, його емоційною насиченістю. Так, під час виконання бігунця у хороводах танцюристка тримає голову прямо, спокійно: іноді сором'язливо нахиляє її ледь - ледь веред або до правого чи лівого плеча. Однак, виконуючи ті ж рухи в гопаку, дівчина гордо підносить голову, уся її постава підкреслює завзяття, життєрадісність, енергію. У юнака голова гордовито піднесена вгору, підкреслиться мужність, сила, щира веселість. У підбивках, кабріолях, вихилясниках, під час виконання притулів і ін. рухи голови зумовлюються й узгоджуються з рухами тулуба.

В арсеналі віртуозного танцю українського народу є багато різноманітних обертів. Без різкого повороту голови, тулуба та-приведення їх у вихідне положення виконання ціп групи рухів неможливе.

Емоційна виразність образу, створювана за допомогою певної постановки голови, звернула на себе увагу балетмейстерів постановників та дослідників українського народного танцю. Тут доцільно підкреслити новаторство П.Вірського, який почав широко застосовувати у масових танцях рухи значного числа танцюристів, як-от: уклін, нахили голови під час виконання бігунця, кокетливе похитування головою в інших ритмах тощо. Ці нюанси справляють дуже гарне враження і надають вимоканню витонченості, злагодженості, краси. Тепер ці надбання Талановитого балетмейстера стали загальновживаною нормою, характерною рисою українського народносценічного танцю.

Мовлячи про узгодженими рух тулуба, рук, голови, не можна обійти той факт, що окремі па в українській хореографії виконуються з певними атрибутами. Передовсім, це стосується гуцульських, бойківських, лемківських танців. Тут обігруються чижмачки, кептарі, топірці, тайстри та тобівки. Отже, слід пам'ятати про виховання у танцюриста чіткої координації рухів, щоб та чи інша річ не була зайвою, а використання її умотивовувалося логікою розвитку дії танцю, сприяло створенню колориту. І саме танцюрист своїм вправним поводженням з атрибуцією має створити таке враження у глядача.

Нагадаймо широко відому хореографічну мініатюру П.Вірського "Чумацькі радощі". Лексичні елементи танцю підпорядковуються обігруванню чобіт. Балетмейстер у цьому танці використав цікавий технічний прийом - підміну предмета, в даному разі чобіт.

Чотири чумаки, які купили на всіх одну пару чобіт і, почергово милуючись ними, танцюють, дотепно використовуючи ще один композиційний прийом - акцент на трьох парах чобіт. Непомітно вони підмінюють ці пари, прикриваючись тулубом, чумаркою. Крім цього, в мініатюрі відбувається акцентування уваги глядача на певному моменті сценічної дії. Тоді як високий чумак "натанцювавшись" у "тісних" чоботях, сидить на авансцені й розтирає ноги, на другому плані піднімаються чоботи наступним виконавцем. Так само непомітно у кінці танцю схопивши чумарки, під якими сховані три пари чобіт, убігають зі сцени.

Суто національного забарвлення надають танцям рушники та хліб - сіль. В окремих випадках вони використовуються як необхідні компоненти розкриття ідеї зіграного твору.

Багато рухів виконується з музичними інструментам сопілками, трембітами, флоярами, гармоніями і особливо з решетом (бубном).

З попереднього робимо висновок, що для створення] лексичної мови танцю, розкриття його ідейно - художнього спрямування неабияке значення має узгодженість рухів ніг, рук, тулуба. І цього ні в якому разі не можна ігнорувати, а наполегливою працею виховувати цю необхідну рису у кожного вихованця зокрема і в колективі в цілому.