1, Будь-яка психологічна об'єктивація є ідентичною деперсоналізації.

2. Особистість завжди дана нам як виконавець тих чи тих інтенційних актів, пов'язаних єдністю смислу. Отже, психічне буття є дещо цілком відмінне від персонального буття.

II. Наступний аспект, як свідчить самий слововжиток, полягає в тому, що особистість передбачає одиничність, а також певний ступінь розвитку. Дитина демонструє наявність я, душі, самосвідомості; але цього ще замало аби визнавати її моральною особистістю. Лише "зріла" дитина є особистістю у повному розумінні слова. Проте й повноліття, - без огляду на непевність та мінливість його правових меж, а також незалежно від ситуативно змінюваних справжніх та фіктивних його передумов, - тобто й така зрілість грунтується на певних феноменах. Головний з них становить здатність переживати дане безпосередньо в переживанні кожного переживання як такого (тобто такого, що не спирається початкове на зміст переживання), спроможність осягнення відмінності між власним і чужим -БОЛІННЯМ, відчуттям, мисленням, дією; і все це - в тім-то й річ - без неодмінного посилання на те, своє власне чи ж бо чуже тіло опосердковує подання того чи того акту в зовнішьому світі. В тому разі, коли таке посилання є ще конституційне необхідним, - наприклад, коли людина завдяки спогаду про те, як інший висловив певну думку, а отже через образ акту висловлювання або образ того, хто висловлювався (скажімо, вигляд його рота, що вимовляє слова, вираз обличчя тощо), або ж через образ його дії, саме в такий і тільки в такий спосіб здатна зрозуміти належні інщому міркування й воління (на відміну від власної думки чи волі), - в такому разі ще не може йтися про "зрілість". Просто кажучи, людина не є зрілою, допоки вона змушено спів-виконує інтенції переживання, запозичувані в межах свого соціального оточення, первісне не розуміючи їх; допоки єдиною формою залучення, співучасті, традиції. в широкому розумінні, є перенесення; допоки людина хоче того, чого бажають батьки й вихователі або хтось інший з її оточення, й не здатна розпізнавати у волінні волю як таку, що належить іншому, особистості, яка відрізняється від неї самої. Через те, власне, дитина й вважає '' чужу" волю за "свою", а "свою" - за "чужу". Хоча й незріла в означеному розумінні людина може певним чином відрізняти свою волю як таку від воління інших. Але не через чисте споглядання чистого воління і його смислових зв'язків з іншими смислами, а, наприклад, через посилання на висловлювання й прояви воління з боку того чи того, просторово відмежованого від неї тіла. Проте там, де виключено таке відокремлення (як, скажімо, у спогаді), - там незріла людина не розрізнює своє і чуже воління. Безперечно, таке трапляється й по досягненні зрілості - в ситуаціях на зразок сугестії, коли людина вважає чужу волю за свою, або в неусвідомлюваній ремінісценції, коли чужа думка постає як власна. Саме тому, - наголошую я, - сутність зрілості полягає у самій здатності безпосередньо розрізнювати такі речі, а не у фактичному досягненні такого розрізнення, вона полягає у спроможності безпосередньо й свідомо здійснювати таке розрізнювання. Можна також сказати, що йдеться про достотну здатність розуміння.

III. Феномен особистості не вичерпується такими властивостями, як бути людиною зрілою і сповна розмуму, він поширюється лише на тих людей, котрі безпосередньо опанувують своє тіло й почуваються як господарі щодо нього. Феноменальне ставлення людини до свого тіла, отже, має глибинне значення. Той, хто у своєму усвідомленні тіла перважно ідентифікує себе з його змістом, ще не є особистістю. Лише той, хто переживає своє тіло, ідентифіковуване у зовнішньому і внутрішньому сприйнятті, через визначення "моє тіло", тобто як "власність" (феномен цей, до речі, є передумовою формування самої ідеї власності), - тільки той заслуговує на визнання його як особистості. Тілесність, на відміну від особистості, є предметною одиничністю, хоча й не обов'язково дана нам як. річ (про тіло ж годі й говорити), але може бути даною нам як "справа". І тільки в тому разі, коли тіло є даним як справа, в якій дещо дістає свій вияв як таке що опановує її і безпосередньо усвідомлює себе в ній як діюче, - тільки в такому разі це "дещо" постає як особистість. Саме тому "раб" - на відміну від "пана" - не може бути власником, але є власністю. Проте найважливішим для нас тут є те, що особистість дана нам тільки там і тільки тоді, де і коли спроможність діяння наявна як суто феноменальна, як можливість діяти "через" тіло (дана в самому собі й у інших), а саме як можливість діяти, грунтована не на пригадуванні переживання своїх дії або відчуттів, одержуваних від своїх органів і викликаних рухами, що їм передують, але така здатність, що передує будь-якій фактично здійснюваній дії. Отож, не лише саме воління, але й безпосередня здатність бути свідомим сили своєї волі належить до феномена особистості. Якщо дехто за законодавством позбавлений цього (байдуже, справедливо чи ні), - його вже не "вважають" за особистість. Тому він вже не може володіти своїм тілом як власністю, але може бути власністю для іншого, тобто може бути даний тому як річ. То ж "раб" не був соціальною особистістю; будучи рабом - насправді, а не виключно за законом, - він