Найпереконливішим чином - як уже зазначалося -сутнісна відмінність між характером та особистістю виявляється в тому, що ми достоту здатні судити про певну особистість, її життєві прояви й дії на підставі ціннісних інтенцій, іманентних їй самій, тобто її власній ідеальній ціннісній сутності (як за її самооцінкою, так і за оцінками сторонніх "спостерігачів"), а не лише виходячи із загальнозначимих норм. Проте все це було б цілком виключено, якби особистість дорівнювала характерові й була дана нам як константна причина усіх своїх проявів. Адже в такому разі всі її інтенції були б дані нам як гіпотетичні причини х, у, г її дій, а звідси було б неможливим зіставлення ідеальної ціннісної сутності з діями особистості - ані з тими, що в них вона "реалізує себе", ані з тими, що їй "суперечать". Проте належить визнати, що ми-таки здатні збагнути іманентні особистості ціннісні смисли. Будь-яка вагома моральна оцінка щодо інших грунтується саме на тому, що ми судимо про їхні дії не за створюваними нами самими ідеальними образами, не на підставі загальнозначимих норм, але виходячи з такого реального образу, який ми осягаємо, коли водночас повністю розкриваємо головні інтенції чужої особистості завдяки загальному розумінню /7 індивідуальної сутності й узгоджуємо їх з конкретним ціннісним ідеальним образом особистості, даним нам у спогляданні: на підставі цього образу ми й можемо судити про її емпіричні дії. У ланцюгу опосердковувальних ланок нашого споглядання її ідеальної індивідуальної ціннісної сутності чи не найперше місце посідає "розуміння", опосерковуване (у свою чергу) любов'ю до цієї особистості. Така "розуміюча" любов є великим ремісником і (за глибокою й чарівною аналогією, схопленою в одному з відомих сонетів Мікельанжело) великим скульптором, творцем пластичної форми, котрий спроможний у множині емпірично розрізнених частковостей, ба й навіть в одній єдиній, - в одній дії, в одному жесті, - розгледіти провідні лінії її' ціннісної сутності в цілому та, піддаючи їх обробці, відтворити "саму" її сутність, яка прихована від нас за емпіричним, історичним, психологічним знанням значно далі, ніж ми гадали, й ніколи, як зрештою робить, скажімо, Герберт Спенсер, не постає перед нами цілком і повністю в одиничних діях та життєвих проявах, але ає стати передумовою будь-якого повного розуміння. Наблизитися до цієї ціннісної сутності через індукцію нам не дано. Навіть ідеально досконале індуктивне пізнання всіх фактичних переживань, всіх успадкованих і набутих здатностей особистості не може однозначно визначити цю сутність; лише у світлі інтуїтивного осягнення її сутності бачення всіх тих емпіричних переживань та здатностей має піднести наше знання над простою сумою загальних понять, аби щодо кожного з них, та й щодо цілої суми ми спромоглися визначити відповідну їм особистість іншого (як "випадок застосування" або як "приклад"). Лише за умови, що я знаю до якої особистості належить переживання, я можу говорити про повне розуміння цього переживання. Всілякі психологічні напрямки -зокрема так звана диференціальна та індивідуальна психологія -визначають свій об'єкт і не втрачають його з поля зору саме завдяки тому, що вони абстрагуються від особистості й не помічають її. Відтак, особистість для психології є дещо цілком трансцендентне. Все, що описує психологія, хай навіть в ідеально досконалий спосіб, для особистості є лишень можливим матеріалом, сировиною її життя, яку вона ще має піддати обробці, надаючи йому тої чи тої форми.

ІНДИВІД І ОСОБИСТІСТЬ Зрештою, ми ще повинні чіткіше визначити, що, власне, ми розуміємо під індивідуально- особистісною ціннісною сутністю. "Сутнісне", як зазначалося, аж ніяк не збігається із загальним. Так звана загальна сутність становить підвалини як загальних понять, так і інтенцій, спрямованих на індивідуальне. Лише розглядаючи з погляду сутності об'єкти спостереження (коли йдеться про сутність "чогось") та індуктивний досвід, ми дістаємо інтенцію як таку, спрямовану або на загальне, або на індивідуальне. Проте сама сутність не є ані загальною, ані індивідульною. Саме тому можна говорити про таку сутність, що належить тільки індивідові. Отже, доцільно визначити індивідуальну ціннісну сутність особистості. Така ціннісна сутність - персональна й індивідуальна -становить, отже, те, що я розумію під "персональним благом". Цілковитим перекрученням було б стверджувати, скажімо, що це "благо" збігається з персонально-індивідуальною належнісністю або ж дістає виявлення у переживанні такої належнісності. Хоча, безперечно, існує також індивідуальна належнісність, переживання сенсу буття належного - дії, вчинку, творчого акту, що здійснюється через мене, а саме - через мене як даного індивіда. Але це моє переживання належнісності, - байдуже, чи поділяю я його з іншими, чи інші визнають його, ба й навіть, чи здатен хтось інший, крім мене, його визнавати, -воно є грунтованим на досвіді моєї індивідульної ціннісної сутності. Якщо ж, всупереч цьому, виходити з належного (як це робить у своїй вельми повчальній праці Г.Зіммель), то навряд чи колись можна вирішити, що ж становить достотне належне на відміну від звичайних індивідуально примхливих спонук (що їм самоомана надає форми належнісності й обов'язку), хіба що визнаючи разом із Кантом як достотне належне те, що за своїм змістом може правити за загальнозначимий принцип належного. Адже так само, як, згідно з Кантом, суб'єктивно значимий уявний зв'язок має відрізнятися від предметне значимого лише тим, що перший є "виключно індивідуальним" і випливає зі