Складні процеси переходу від геометризованих форм найрізноманітнішого сюжетного образотворчого орнаменту до рослинного прослідковуються у вишивках початку XVIIІ ст. Типовий приклад – вишивки з буковинських районів Подністров‘я. На зміну ламаним стрічкам приходять хвилясті, у вгинах яких розміщуються чотирипелюсткові квіти, листочки. Особливо цікаві у вертикальному плані розміщені смуги, в яких позмінно вишиті червоними і синіми нитками один над одним вазонні мотиви з різними квітами. Такий принцип вертикальної подачі вазонних мотивів, антропоморфних фігур, уподібнених до дерева життя, зустрічається і в інших районах України: Бойківщини, Яворівщини та ін. Поширені трирядові композиції з мотивами дерева життя, уподібненими до зображення людських постатей у вишивках запасок Яворівщини.

Особливого розвитку зазнав рослинний орнамент у вишивках великих скатертин, запон, простирадл. Складні рослинні орнаментальні форми логічно розміщені на бордюрах, що обрамляють прямокутну і центральну частини. В міському купецькому середовищі побутували скатертини з виділенням концентричної композиції, обрамленої бордюром – прямокутною або круговою орнаментальною смугою. Так, скатерть 1710 року, на якій вишиті складні рослинні галузки, розетки-зірки, вражає багатством варіантів різного напрямку і щільності стібків червоною заполоччю, їх виділенням на білому фоні. Аналіз принципів суцільного двостороннього заповнення квіткових пелюсток, листя різними дрібними стібками, зубцями, ромбиками, квадратами дає можливість проводити порівняння з відомими рушниковими швами, характерними для Київщини, Полтавщини XVIIІ ст.

Для Чернігівщини та Київщини найхарактернішими старовинними швами є “набирування” – це шви, що шиються зліва направо дуже дрібними стібками і нагадують бісерні вишивки, орнамент чіткий, простий, завжди геометричний.

Майже по всій Україні відома техніка “вирізування”, що комбінується із “лиштвою”. Вирізування виконується білими та сірими нитками, на Поділлі – кольоровими. Ця техніка поєднувалася з іншими способами вишивання.

Українській народній вишивці притаманні також інші шви: стебнівка, верхоплут, кучері, вирізування, мережка, які раніше часто поєднувалися в одному узорі. Так лиштва із мережками або вирізування дає один з художньо найдосконаліших типів вишивки, що був особливо поширений на Полтавщині, Київщині, Поділлі.

На початку ХХ століття вищеназвані техніки дещо витісняються швом “хрестик”. Це, безумовно, менш складна техніка, узори хрестиком звичайно вишиваються дещо грубіше, ніж заволіканням або низзю. Проте окремі майстри досягають в техніці “хрестик”значних мистецьких ефектів.

Чи не найяскравішим втіленням багатого і розмаїтого мистецтва народної вишивки є біла вишивана сорочка – невід‘ємна складова частина українського народного вбрання як жіночого, так і чоловічого. Вишивана сорочка була характерною ознакою кожної місцевості, і порівняно легко відрізнити полтавську від подільської, гуцульську від поліської. Вони розрізняються орнаментом, технікою виконання та гамою барв.

Для Полтавщини характерні такі шви: хрестик, плутаний хрестик, подвійний прутик, зубчики, мережка, прутикова мережка, вирізування, лиштва, виколювання, довбанка, верхоплут, ляхівка в один і більше рядів, пухлики, ланцюжки та ін. Узори виконуються окремими швами і поєднанням кількох швів. Сорочки на Полтавщині вишиваються переважно білими нитками, зрідка червоними та сірими. Манишка білих сорочок у старих взірцях оздоблювалася білим узором, що виконувався гладдю. Візерунок обводився чорними або кольоровими смугами. Техніка вишивання – стебнівка, хрестик, шов “позад голки”.

Вишивки Полісся прості й чіткі за композицією. Ромболамана лінія геометричного мотиву повторюється кілька разів. Вишивка червоною ниткою по біло-сірому фону лляного полотна графічно чітка.

У північних районах Волині побутує вишивка низовим і поверхневим швом на зразок ткання, одноколірне вишивання, виконане в цій місцевості, вражає своєю вишуканою простотою. У південних районах області переважають рослинні мотиви у доборі квіток, ягід, листочків. Шиття поверхневе – хрестик, гладь, прутик. Чорний колір поєднується з найрізноманітнішими комбінаціями червоного, чим досягається значний колористичний ефект.

Для Чернігівщини характерні білі вишивки. Щоб підсилити загальну виразність вишивки, в ній здебільшого використовують два або більше типів швів. Наприклад в одній композиції поєднуються шви прозорі із щільним настиланням або іншим видом лічбової гладді. На Чернігівщині чоловічі та жіночі сорочки змережуються прутиком так, як і на Поділлі, - прозорою мережкою, червоними та чорними нитками.

Сорчки на Київщині оздоблюються гладдю, занизуванням, набируванням та хрестиком. На них переважно рослинно геометризованіорнаменти із стилізованими гронами винограду, що виконується червоними і чорними нитками, з незначним вкрапленням жовтого.

У південних районах України сорочки прикрашаються вишивкою, що являє собою поєднання орнаментальних мотивів та вишивальних технік різних місцевотей. Це пояснюється тим, що тут мешкає мішане у плані національному населення.

Для подільських сорочок характерна барвистість і різноманітність швів. Найтиповішим є змережування “павучками”, яким примережують уставки на рукави, клинці. Подільська вишивка особливо багата на візерунки: центральні мотиви у вигляді ромбів здебільшого розміщуються між двома горизонтальними лініями. В орнаментах подільських вишиванок переважає один колір – чорний з більшим чи меншим вкрапленням червоного, синього, жовтого та зеленого.

На півдні Тернопільщини типовою є вишивка вовняними нитками із згущеними стібками: окремі елементи обводяться кольоровими нитками, що забезпечує високий рельєф та кольоровий ефект. Такі вишивки розміщають уздовж усього рукава повздовжніми чи скісними смугами від пілочки до краю рукава.

Велике багатство технік вишивання характерне для Вінничини: низь, хрестик, стеблівка, настилювання, зерновий вивід, вирізування; різноманітні види чорних, білих та кольорових мережок. Поряд з основними швами застосовуються й допоміжні – штапівка, стебнівка, контурні шви, якими обробляють і з‘єднують окремі елементи композиції.

Характерна риса етнографічного району Карпат та Прикарпаття – це велика кількість окремих складових частин регіону із своїм колоритом та специфічними особливостями. У минулому майже кожне