Цегла-саман у вжитку в сільському будівництві. Селяни самі її виготовляють. Для нього масу з глини, січеної соломи, іноді й інших домішок добре переминають, потім у дерев'яних ящиках формують цеглини й сушать їх. Солома чи інші домішки до глини армують матеріал, збільшують його ударну в'язкість і таким чином запобігають розтріскуванню цегли на сонці та збільшують стійкість її до навантажень. З готового саману будують повітки, хліви і навіть житла, які є досить довговічними.

Пізніше люди навчилися виготовляти цеглу цілковито з глини, без домішок. Але це вже історія цегли-сирцю, вона веде свій родовід з південних країн.

Першу випалену цеглину, як і першу полив'яну кахлю, подарували людству в середині IV тисячоліття до н.е. шумери. Від шумерів цегляне будівництво поширилося серед інших народів Месопотамії і досягло тут свого розквіту. Тамтешня цегла різнилася розмірами й кольорами, була й обличкувальна цегла, вкрита кольоровими поливами, а в ассирійців - навіть посріблена!

На нашу землю цегляне будівництво прийшло з Візантії - разом з християнством і архітектурною школою зведення культових будівель.

Широко вживаною в будівництві Київської Русі впродовж Х-ХШ століть була плінфа (від грецького "плінфос", "плінт", що означає "плитка") - плеската цегла візантійського походження.

Слово "зодчий" - перевесник плінфи на

наших теренах. Воно зберегло в собі пам'ять про значення в архітектурі глини, а відтак і цегли. Глина - це сама земля. Земля масна, а дощової днини - слизька, клейка, або глейка. Слово "глина" й походить від українського слова "глей", тобто липка земля. Інакше кажучи, глина - це глейка земля. У ті далекі часи обидва ці слова мали в церковнослов'янській мові, уживаній тоді як літературна, свій відповідник -"зъд". Отже, прикметники "глиняний" і "зъданий" - синоніми, слова з однаковим значенням. Оскільки давньоруські будівничі використовували в роботі цеглу, яка готується з глини, то їх називали "зодчими" (від слова "зъд" - "глина"). "Здати" означало зводити цегляні споруди.

У X сторіччі ремісниче виробництво Києва вже повністю могло забезпечити потреби цегляного будівництва. Різьбярі, цвяхарі, мостовики, теслярі, гончарі, каменярі, ковалі знали свою справу чудово. Ці майстри разом з візантійськими зодчими звели Десятинну церкву, Великий палац Володимира, храм св.Софії, Золоті ворота, церкви Ірини й Георгія. І хоч давньоруське муроване зодчество традиційно вважають запозиченим у візантійців, а проте воно мало .багато самобутніх рис. Це засвідчує ... плінфа. Розміри найуживанішої в давньоруських спорудах плінфи - 38x27 і 27х 19 см. Річ у тім, що виготовлено ЇЇ відповідно до давньоруських мір довжини: "лікоть" дорівнював 38 см, "стопа" - 27 см, "мала п'ядь" - 19 см.

Отже, розміри плінфи доводять її місцеве походження, як і особливості проектування, великий обсяг будівельних робіт, а значить - і великий попит на плінфу, який можна було задовольнити лише місцевими силами. А ще - давньоруський "вавилон" - "символ зодчеської мудрості, хитрості храмоздательської". Що це таке? На плінфі, черепиці, голосниках, на спеціальних керамічних плитках, які закладали на рівні храмових підмурків, знаходять загадкові зображення XI-XVII сторіч. Це 3 - 4 квадрати або прямокутники, вписані один в один. Академік Борис Рибаков вважає їх математично універсальними графіками, своєрідними логарифмічними лінійками давньоруських зодчих: "Знаючи якості "вавилона" - своєрідного кресленика, що дає безліч співвідношень сторін прямокутника і відстаней між вузловими точками, будівельник міг, не вдаючись до складних обрахунків, швидко визначати всі потрібні розміри як архітектурних форм (аркатурний пояс тощо), так і будівельних матеріалів (цегла, черепиця)".

Першими плінфотворцями були київські гончарі. Крім будівельної плінфи різних розмірів, вони виготовляли ще й оздоблювальну. У ній одна або три сторони утворювали складну, непрямокутну конфігурацію. Такою плінфою прикрашали різні архітектурні частини споруд. Так, для апсид уживали трапецеїдні форми плінфи, для півколонок - прямокутні з одним заокругленим торцем ("сокироподібні"), для карнизів - "зубчасті", для пілястр і восьмигранних стовпів - сегментної форми тощо. Оздоблювальну плінфу майстри називали по-різному - фасонною, фігурною, лекальною, профільованою; численними її "сортаментами" прикрашали карнизи, лиштви, в'їзні арки, колони, виступці частини фасаду. Київські гончарі формували іі рельєфну плінфу. На площині такої цегли виконували рельєфний малюнок, який при грі світла і тіні ставав опуклим, увиразнювався. Ці плитниці вносили в архітектуру ошатну декоративність.

Виготовляли плінфу поруч з будівництвом. Ретельно готували масу (очищали, розмочували, розминали глину). Формували цеглу в дерев'яних ящиках, дуже щільно вминаючи глину руками й знімаючи рештки її дерев'яним ножем. Вага тогочасної плінфи, виробленої вручну, дорівнює об'ємній вазі сучасної цеглини, виготовленої на вакуумпресі. Сушили плитниці спочатку на осонні, порозкладавши їх на соломі або піску, а потім - під накриттям, у затінку. Випалювали у двокамерних горнах приї01000°-11003С. Паливом було дерево. Один із горнів ("пещь плинфяну") знайшли біля фундаментів Десятинної церкви.

Якість цього будівельного матеріалу була дуже висока. Так, плінфа храму Софії Київської витримує навантаження 80 кг/см2, Кирилівської церкви - 113. Успенського лаврського собору - 175 кг/см2. Це свідчить про високу технологію виробництва, а отже й багатовікові традиції нашого гончарства.

У післямонгольський період форма плінфи змінилася, стала брусковою - меншою завдовжки і завширшки, зате більшою завтовшки, тобто набула сучасного вигляду. Цеглину нової форми, розміру й ваги цінують уже багато поколінь будівельників, нею зручно користуватися, її легко брати однією рукою.

Численні пожежі дерев'яних споруд дедалі настійливіше перекопували в перевагах мурованого будівництва. Поступово дерев'яні міста України вбирались у