Курсова робота

Кераміка, витоки виробництва. Фарфорова справа в Європі і Росії. Українська кераміка

План

Вступ

З того часу, як грудочка глини (а, може, це був і рукотворний глиняний виріб) випадково опинилася в багатті, де набрала міцності каменю, — розпочинається історія кераміки. З нею в людське життя ввійшло безліч корисних речей. Запам'ятаймо: перші вироби з випаленої глини з'явилися за доби неоліту — між VIII і III тисячоліттями до нашої ери (в різних куточках планети — по-різному).

Першим надбанням людства в опануванні нового матеріалу став посуд.

Посуд винайшла жінка. Це — частина домашнього господарства. Пораючись, прадавня господиня придумала посудини, аби зберігати в них харчі, готувати і споживати їжу. В ролі первісних посудин виступали шкури, міхури, роги, черепні й тазові кістки тварин, яйця великих птахів, кокосові горіхи, черепашки, гарбузи, цупке листя.

Жінки були першими гончарями. Про це вчені дізналися, обстежуючи давню кераміку: на ній назавжди лишилися відбитки тендітних жіночих пальців. Рука була першим гончарським інструментом. Можна припустити, що вм'ятина кулака в кулястій грудці глини стала першою посудиною. Форма посудини повторювала форму кулака, а отвір у ній дорівнював його величині.

Значення винаходу керамічного посуду важко переоцінити. Це збіглося в часі з переходом людини до осілого способу життя, коли на зміну збиранню прийшло рільництво, а на зміну полюванню — скотарство. Культивування злаків та одомашнення тварин сприяло розширенню господарства, незрівнянно більше стало зерна, м'яса, молока. У зв'язку з цим дедалі більше було потрібно різноманітного й міцного посуду. Докерамічний посуд — через обмеженість його форм, невелику місткість, не-вогнетривкість — уже стримував дальший розвиток господарства. Натомість керамічний посуд одразу розв'язав усі проблеми. Міцний, гарний, чистий — він давав змогу зберігати, а в разі потреби й переміщувати велику кількість води, інших рідин. У ньому робили запаси зерна, борошна, сухих фруктів, меду, жирів. Керамічний посуд прислужився й збагаченню способів приготування їжі й раціону харчування людей: до сирих і напівсирих продуктів завдяки йому додалася гаряча варена їжа (каша, юшка). Такий посуд убезпечував харчі від гризунів і мурах, від випаровування й псування. Важливо, що в ньому гаряча страва довго лишається теплою, а холодна — холодною. Керамічну посудину зручно тримати в руках, з неї легко пити, виливати рідину. Саме ці посудини вперше почали використовувати як мірчі — для визначення об'єму різних продуктів і рідин.

1. Основні види кераміки

Глина — дуже поширений, легкодоступний природний матеріал. Видобуток її, приготування до роботи та й сама робота з нею не потребують якихось складних або особливих інструментів чи навичок. У людських руках глина вельми «слухняна». Її можна переминати, давити, рвати, м'яти, бити, сплющувати, тягнути, розкачувати, загладжувати, витискати. Вона легко набирає будь-якої форми. Кожен, хто хоч щось пробував ліпити з неї, мав можливість пересвідчитися в цьому. А коли вийшов невдалий «твір», його неважко переробити — досить лише знов змочити глину водою, вимісити грудку й почати все спочатку. Згадаймо ще одну чудову властивість глини: зустріч з вогнем, тобто випал у горні (спеціальній печі) гартує її, і вона вже більш не боїться ні води, ні фізичних чи хімічних впливів.

Так, біла глина йде на виготовлення фарфорових і фаянсових виробів, жовта і рожева — цегли, а червону, брунатну, сіру і навіть блакитну використовують для виготовлення посуду, черепиці, архітектурних оздоб, а також у декоративно-ужитковому мистецтві. Крім кольору, глина має й інші декоративні вартості. Вона може утворювати різні фактури — глянсову, шорстку, може вдаватися блискучою і матовою, легкою і важкою, холодною і теплою, м'якою і твердою. Усе залежить від бажання майстра.

Виходячи з різноманітності глин, а також способів обробки їх, кераміка поділяється на види: фарфор, фаянс, теракота, майоліка, шамот, так звана кам'яна маса, спецкераміка.

Майоліка (італ. maiolica, від Majolica – старої назви острова Мальорка, через котрий ввозилися до Італії витвори іспано-мавританської кераміки) – італійські керамічні вироби 15-17 ст. з кольоровим пористим черепком і сюжетним розписом по непрозорій олов’яній глазурі (продукція майстерень Фаєнці, Флоренції, Кафаджоло, Сієни, Урбіно, Кастельдуранте), а іноді з нанесеним зверху люстром (Дерута, Губбіо). Італійський майоліковий живопис (портрети, багатофігурні композиції на декоративному посуді, плакетках і панно; роботи Ніколо Пеліпаріо) і скульптура (роботи родини делла Роббіа та ін.) носять самостійний характер, що наближує їх до станкового і монументального мистецтва. В широкому смислі майоліка – вироби з кольорової обпеченої глини з крупнопористим черепком, покриті глазур’ю, їм притаманні масивність форм, плавність силуету, яскравий блиск полив, контрастні поєднання кольорів. Значного розвитку майоліка набула в країнах Давнього Сходу (Єгипті, Вавілонії, Ірані), в середні віки в державах Середньої, Центральної і Передньої Азії. Майоліка вироблялася також у ХІV – ХVIII ст. в кранах Європи (Іспанія, Німеччина, Франція). В Давній Русі майоліка була відома вже у ХI ст. Значного розквіту досягла архітектура Ярославля і Москви в ХVII ст. (наличники вікон, портали, фризи, фігури святих). В ХVIII ст. майоліковий посуд, ізразці, дрібну пластину переважно з монохромним розписом на білому тлі випускав завод Гребєнщикова в Москві, з поліхромним – майстерні Гелі. В декоративній майоліці на межі ХІХ – ХХ ст. працювали М. А. Врубель, В. М. Васнєцов, А. Я. Головин, С. В. Малютин та ін. російські художники, в 30-ті рр. – радянські скульптори І. Г. Фріх-Хар, І. С. Єфімов та ін. З 50-х рр. до майоліки звертаються багаточисельні