Фаянс – це матеріал, дуже подібний до фарфору. Тому що й фарфор і фаянс виготовляються з однакової сировини – з каоліну, кварцу і польового шпату. Щоправда ці складники при створенні фарфору і фаянсу беруться в різних пропорціях і мають відмінності. Їх кілька. Передусім якість сировини. Для виготовлення фарфору потрібен каолін, ретельно очищений від найменших домішок. Ось чому фарфорові вироби відрізняються надзвичайною білістю, тимчасом як фаянсові можуть мати землисто-сіруватий або кременевий відтінки. Та це ще не все. Фарфор випалюють при вищій температурі. Завдяки цьому всі часточки фарфорової маси спікаються, стоплюються і виріб у тонкому своєму шарі просвічується.

Фарфорові речі зверху вкривають прозорою поливою, а фаянсові — непрозорою молочно-білою емаллю. Фарфоровий посуд — тонший, до того ж — міцніший. Фаянсовий — дещо грубуватий, і не такий міцний. Можна сказати, що фаянс — це фарфор нижчої якості.

Близькі до фаянсу вироби виготовляли ще в Стародавньому Єгипті. Пізніше — у Вавилоні, Ассирії, Китаї. В Європі фаянс відкрили випадково, шукаючи рецепт фарфору. Вперше — у Франції, в XVI столітті, незабаром — у Голландії, Англії та Італії. В Україні фаянсові вироби почали виготовляти наприкінці XVIII, а в Росії — на початку XIX століття. Слово «фаянс» походить від назви італійського міста Фаенца, яке уславило себе виробництвом цього матеріалу.

З XIX століття фаянсова промисловість розвивалася паралельно з фарфоровою. Чимало мануфактур як Європи, так і Росії, України спеціалізувалося на одночасному виготовленні фарфору й фаянсу.

2. Витоки виробництва керамічних виробів

Сувора, кам’яниста, малородюча земля Еллади завжди потребувала для обробітку великих зусиль, тяжкої й копіткої праці. Оливки й виноград – це чи не все, що могло на ній родити.

З оливок елліни чавили олію, а з винограду робили вино. Олію й вино, а ще рибу, м'ясні й молочні продукти, срібло, тканини й художні вироби своїх ремісників вони вимінювали в інших країнах на хліб, овочі, будівельне дерево, папірус, килими, мідь і бронзу, а також на рабів.

Для вивозу олії і вина потрібна була тара. А що Греція мала великі поклади глини, то й тару тут виготовляли тільки керамічну.

Амфора — ваза з округлими боками, вузьким горлом і двома ручками — була основним видом тари. Закорковані амфори з вином і олією щільними рядами вкладали в трюми кораблів і так перевозили до країн Північної Африки, Європи й Передньої Азії.

Не менш прибутковим був вивіз самих керамічних посудин. Еллінські гончарі виготовляли близько двох сотень видів їх і кожна мала своє призначення.

Гідрія — масивний глек для води з широким горлом і трьома ручками. Йдучи по воду, жінка тримала порожню гідрію за одну довгу ручку. А наповнивши її джерельною водою, підіймала на голову і граційно підтримуючи за дві маленькі ручки, поверталася додому. Принесену воду переливали у великі діжки — піфоси. Вино давні греки пили тільки розведеним. Змішували його з водою в кратерах. Розведене вино переливали в глечики — ойнохойї, звідки черпалом — кіафом розливали по чашах — кіліках. Стамноси — посудини для культових церемоній. Псиктори — посудини-холодильники. Їх наповнювали снігом, доставленим з гір у полотні або в соломі, і ставили в кратери для охолоджування вина. З ріжкоподібних гутусів годували немовлят. Пінаками називався посуд, подібний до наших тарілок. Збираючись до гімнастичної зали, атлет підвішував собі до руки маленьку кулясту посудину — арібал. У таких формочках були ароматичні олійки, якими борці змащували своє тіло перед змаганнями. У маленьких коробочках — піксйдах і у великих — кальпідах жінки зберігали свої прикраси. Аскййле кани — це невеличкі пуделка на косметику. Лукерії — миски для вмивання. У весільних обрядах використовували лутрофори. Лекіфи правили за урни для праху померлих. Були ще диноси, оноси, канфари, ритони, фіали, скіфоси, котили, лагіноси, бомбілії... Здається, заповзятливі грецькі гончарі вирішили перевершити всіх гончарів світу, винаходячи керамічний посуд щораз нового й нового призначення і назви.

Оскільки таких назв дуже багато й запам'ятати їх досить складно, щодо всього грецького керамічного посуду вживають одне загальне слово — вази. Тим більше, що амфори, лекіфи, гідрії, ойнохойї та інші посудини мають форму гарних ваз. А мальовання на цьому посуді заведено називати вазописом.

Вазопис — це назва цілої галузі декоративного мистецтва давніх греків. У своєму розвитку він пройшов чотири основні етапи. Кожний визначив певний стиль розмальовування керамічного посуду.

IX—VIII століття до нашої ери — ранній період історії Греції — називають гомерівським, бо основними джерелами наших знань про ту добу є поеми Гомера «Іліада» та «Одіссея». Гомерівському періодові у вазопису відповідає так званий геометричний стиль. Назва стилю промовляє сама за себе. Малюнок на вазах складався з різних геометричних елементів — трикутників, ромбів, хрестів, меандру — ламаної безперервної лінії із закрутками, а також із стилізованих фігурок людей, тварин, рослин. Горизонтальними фризами орнамент вкривав усю поверхню посудини. Найвизначнішими пам'ятками геометричного стилю є так звані дипілонські вази.

Стрункі, високі (майже 2 м) дипілонські вази прикрашали усипальню Євпатридів — родової афінської аристократії. Цвинтар був неподалік