Що ж правило за взірець такої досконалої форми? Сама природа, властиво, «божественна модель» — людина. На користь антропоморфного походження форми горщика свідчать і назви його частин і деталей. Найширше місце зветься пузцем, над ним — плечики, на які закріплюються одна або дві ручки (вушка). Верхня частина — то шийка, або горло, іноді — з носиком. Нарешті, нижня частина — боки. Ще донедавна гончарі рідко наважувалися ставити на денці готового горщика своє клеймо (підпис), мовляв: я був лише співавтором Її Величності Природи, творив за її «підказкою».

Горщики різнилися розмірами, а відповідно — і своїм призначенням. Так, горщик місткістю до одного літра мав назву горнятко, на півтора літра — півторашник, трохи більший — кашник. Трилітровий — то вже варінник, у ньому варили борщ. У золійнику виварювали золою білизну (можна сказати, що золійник — «бабуся» сучасної виварки). Найбільший горщик називався снозиком. У ньому готували страву на велику кількість гостей, він навіть не вміщався в піч, його ставили на багаття. А для малечі ліпили ще іграшковий посуд, зокрема, маленькі горщички — «монетки».

Крім горщиків, давньоруські умільці робили миски, макітри, куманці, ринки, глечики, амфори... У селах і містах, князівських і монастирських гончарнях крутилися десятки, сотні гончарних кругів. Про поширеність і популярність глиняного рукомесла в Україні свідчать численні назви сіл, селищ, вулиць — Гончарі, Гончарне, Гончарівка, Гончариха, Горщик, Глинське, Глинянка, Горни... Та й прізвища Гончар, Гончаренко, Гончарук, Гончаров, Горшков, Глинка, Глинський — аж ніяк не рідкісні. Якщо ж ти живеш у Києві, то мусиш знати, що на давньому Подолі є вулиця Гончарна. Там з XI століття була місцевість Гончарка, де жили й працювали майстри-горшколіпи. Глину добували поруч — з глинищ на київських пагорбах. І готовий крам недалеко було возити — Житній, Сінний, Волоський торги містилися поблизу.

Тогочасні ремісники поділялися на три групи — сільських, вотчинних і міських.

Сільські гончарі обслуговували потреби свого й довколишніх сіл. Рівень їхнього виробництва був невисокий. Форма посуду й техніка його декорування — традиційні. Технологія виготовлення виробів — також доволі архаїчна. Таких тодішніх новинок, як ножний гончарний круг і полива, сільські майстри не знали. Вони не мали навіть горна й випалювали свої вироби просто в багаттях або в домашніх печах.

Вотчинні гончарі були феодальне залежними людьми. Їхня діяльність розгорталася в князівських і боярських вотчинах, при великих монастирях.

Міські горшколіпи працювали на міський ринок, а також виконували замовлення князів, бояр. Вотчинні й міські гончарні, говорячи сучасною мовою, можна вважати «лабораторіями передового досвіду». Конкуренція стимулювала експериментаторський характер їхньої діяльності. Саме в містах народжувались і втілювались усі технічні й художні досягнення гончарства тієї доби.

Перші ремісничі цехи в Україні постали наприкінці XIV століття. Поява перших гончарних цехів датується тридцятими роками XVII століття. Про шанобливе ставлення до майстрів з гончарного цеху свідчить уже те, що в церкві попереду інших ремісників належало стояти тільки гончарям і мірошникам.

Цехові братства являли собою навчально-трудову спільноту, в якій кожному з її членів були гарантовані моральна й матеріальна підтримка, допомога й порада досвідчених майстрів. А головне — цехи були осередками виготовлення високоякісних виробів. За феодального господарства всі ужиткові речі — посуд, одяг, меблі, зброю, засоби пересування — виготовляли вручну міські цехові й сільські позацехові ремісники. Капіталістичний спосіб виробництва замінив цехи спочатку на мануфактурні підприємства з ремісничою технікою, а пізніше, з XIX століття — на механізовану фабричну індустрію.

За цехового виробництва завершилося формування асортименту українського керамічного посуду.

Відповідно до свого призначення гончарний посуд поділявся на:

господарчий, у якому зберігали харчі, воду та інші рідини (глечики, куманці, дзбани, тикви, банки, барильця, фляги);

кухонний, у якому готували страви (горщики, макітри, чавуни, ринки, ступки); столовий, з якого споживали їжу (миски, полумиски, тарелі, кухлі, келихи, чашки, цукорниці, сільнички); аптекарський, у якому готували й зберігали ліки (ступки, мисочки, баночки);

ритуальний, який використовували в релігійних обрядах (кадильниці).

3. Фарфорова справа в Європі

В Англії фарфорові виробництва були приватними. До найперших належали мануфактури в Бау (1744 p.), Чеслі (1745 p.), Бустері (1751 p.) та Дербі (1776 p.). Вироби цих підприємств були дуже дорогими і задовольняли попит тільки заможних англійців.

Головні здобутки англійського фарфору справедливо пов'язують з ім'ям Джозайї Веджвуда (1730—1793 pp.), що був керамістом з діда-прадіда. В історію кераміки він увійшов як винахідник механічного гончарного круга, принцип дії якого ліг в основу сучасних формівних автоматів, пірометра (приладу, що дає змогу контролювати температурний режим у печі під час випалу), кам'яної маси (керамічного матеріалу, близького до фарфору, але сірого чи коричневого кольорів) і так званого кістяного фарфору (різновиду фарфору, до складу якого входять перепалені кістки рогатої худоби).

1769 року на території графства Стаффордшир, у містечку Стоун-на-Тренті, Джозайя Веджвуд відкрив свій приватний завод «Етрурія». Він діє і досі. Яскравий талант королівського гончаря сприяв створенню оригінальних і високохудожніх зразків фарфору.

Яскраві особливості виробів Веджвуда виявлялися, по-перше, в тому, що його кістяний фарфор був кольоровим — кремового, салатового, блакитного кольорів, а також імітував різні породи каменю — агат, яшму, базальт, малахіт; по-друге, кольорові вази, чайники, чашки, молочники мали ребристу поверхню, яку до того ж прикрашав тендітний накладний рельєф білого кольору у вигляді квітів, птахів, тварин, краєвидів. Веджвудові новації належно можна оцінити, тільки врахувавши, що всі тогочасні підприємства Європи орієнтувалися на китайський і майсенський зразки. Англійський же фарфор від