Ґжель — село, відоме ще з часів князя Івана Калити, з початку XIV століття. Чудова глина, ліс сприяли виникненню тут гончарського осередку. Ґжельськими кахлями обличковували груби й коминки в будинках старої Москви, ґжельські цеглини лежать у кремлівських вежах. У Ґжелі гончарювали мало не в кожному дворі. «Глина — то хліб наш», — кажуть і тепер ґжельські умільці.

По всій Росії розходилася багатоколірна гжельська майоліка* — чудернацькі звірята, фантастичні птахи, глечики у вигляді двоголових орлів, квасники з ліпною скульптурою, вигадливі соусники, келихи, боклаги, квітники, кумгани-жартівники...

1724 року заповзятливий московський купець Афанасій Кирилович Ґребенщиков об'єднав місцевих гончарів, створивши фабрику, де виготовлялися майолікові вироби. Мануфактура Ґребенщикова — перше керамічне підприємство Росії.

Розширюючи й удосконалюючи свою діяльність, Ґребенщиков почав вивчати місцеву глину білого кольору. Разом із синами він винайшов масу, близьку до фаянсу. Ґжельський напівфаянс розмальовували в традиціях модного тоді дельфтського фаянсу: синьою фарбою (кобальтом) з усім багатством її відтінків — від ніжно-блакитного до дзвінкого волошкового й насиченого фіолетового — по білій емалі. Це був переважно столовий посуд.

5. Українська кераміка

На відміну від фарфору фаянс ніколи не вважався предметом розкоші. Споживачі фаянсового посуду сиділи і за царськими, і за селянськими столами. У XIX столітті це був найпоширеніший керамічний матеріал для столового посуду.

1814 року в межах Російської імперії налічувалося близько 60 фаянсових підприємств. Майже половина з них була в Україні.

Києво-Межигірська фаянсова фабрика — перше фаянсове підприємство не лише в Україні, айв усій Російській імперії.

Містилася фабрика в Межигір'ї, на мальовничих пагорбах уздовж Дніпра, за 20 кілометрів на південь від Києва. Межигірські пагорби — це суцільні поклади прегарного каоліну. Недарма з давніх часів у Межигір'ї та в навколишніх селах Петрівцях і Валках селяни гончарювали, ліпили посуд, а з XVIII століття — і цеглу-«межигірку» для зведення груб-гола-нок у Києві.

1795 року про межигірський каолін доповіли Катерині II. Вона наказала дослідити його властивості. Отримані зразки задовольнили монархиню. Це й вирішило долю Межигір'я.

Чимало приватних осіб, передчуваючи комерційний успіх справи, пробували дістати дозвіл царського уряду на відкриття в Межигір'ї фабрики. Але це право Катерина II надала Київському магістратові, одразу ж визнавши цим статус фабрики як державної, а не приватної. Нагляд за діяльністю підприємства було покладено на київського генерал-губернатора.

Фабрику було вирішено розташувати в стінах старовинного Межигірського монастиря.

На час відкриття фаянсової фабрики чернецтва в монастирі вже не було. За три роки полагодили давні й збудували нові приміщення. А в 1801 році з-під склепіння колишнього монастиря вийшла перша партія фаянсових виробів.

Продукція межигірців вписувалася в рамки стилю ампір, але збагаченого національним колоритом, зокрема використанням українського орнаменту. У виробах відчувалася велика культура, що йшла від традицій української народної кераміки.

В асортименті виробів фабрики було понад 120 назв чайні й столові сервізи, вази, салатниці, фруктовниці, лампади, «роги достатку», декоративні таці з портретами Шевченка, Костомарова, Куліша, Ґарібальді, з київськими ведутами — краєвидами Хрещатика, Золотих воріт, лаври, а також самого Межигір'я. І навіть — тираж фаянсових ікон «Вознесіння Христа». Києво-Межипрський фаянс мав репутацію найкращого в країні, був своєрідним еталоном якості Досвід фабрики запозичували інші підприємства Тут уперше впроваджено такі новинки, як декорування виробів способом друку (щось подібне до сучасних перебивних картинок), «гіпюровим» рельєфом, суцільне покриття поверхні виробів кольоровими поливами — зеленою, бузково-блакитною, «шоколадною».

Фаянс Межигір'я був популярним не лише на Батьківщині, а й у Європі. Навіть після закриття фабрики в 1874 році деякі європейські заводи далі копіювали її зразки. У Британському музеї колекція межигірської кераміки експонується в окремій залі!

Нині в Україні діє 17 фарфорових і фаянсових підприємств. Історія деяких із них сягає 80-х років XVIII століття. Тоді на Волині й на Чернігівщині було виявлено багатющі поклади сировини для фарфоро-фаянсового виробництва. Тут також є великі лісові масиви — дешеве паливо для випалу кераміки.

Фарфорову справу в Україні започатковано 1783 року. У волинське містечко Корець, у маєток князя Чарторийського, було виписано з Польщі братів-інженерів Мезерів — Міхала й Франтішка. На основі чудових місцевих каолінів вони розробили рецептуру фарфорової маси, заснували й керували Корецькою фаясарнею (так на Волині звали фарфорові підприємства). У Корці виготовляли й фаянс. Це було велике підприємство: чисельність його робітників уп'ятеро перевищувала кількість робітників на Імператорському порцеляновому заводі в Росії.

3 1810 року, після смерті князя Чарторийського, мануфактура переходила з одних рук до інших, а в 1832 році згоріла. Робітники порозходилися по численних довколишніх фаясарнях. Більшість із них подалася на Городницьку фабрику, яку також заснував Чарторийський.

У XIX столітті на Волині діяло кілька десятків фарфорень — великих і малих. Цей край і досі вважається найбільшим в Україні центром з виготовлення фарфору й фаянсу. Художня й технічна продукція заводів Коростеня, Полонного, Кам'яного Броду, Олевська, Довбиша, Городниці, Баранівки знана в усьому світі.

Висновки

Отже, кераміка – це вироби з природних глин, а також їх сполук з мінеральними і органічними добавками. Поширення кераміки відіграло велику роль в історії людства: воно допомогло вижити первісній людині, тому що приготування їжі в глиняному посуді дозволило розширити коло продуктів, що вживала людина. З тих часів кераміка отримала широке застосування у всіх сферах життя – в побуті (різні види посуду), будівництві, промисловій техніці. Зараз кераміка – один із найбільш поширених матеріалів, що застосовується для виготовлення предметів прикладного мистецтва, особливо – різних видів посуду.

Література

Блаватский В. История античной