із найбільш вдалих у його творчій біографії. Праці, представлені як звіт про відрядження («У кав’ярні», «Парижанка», «Біля кав’ярні», «На вулицях Парижа», «Паризька кав’ярня. Три дами» тощо), написані блискуче і з глибокою проникливістю, — склали одну з найкращих серій усіх живописних полотен молодого митця. Картину «Кав’ярня» академія придбала для свого музею. Побувавши на багатьох виставках, вони зробили впізнаваними руку й ім’я художника. Зачаровував їх артистизм, золотаво-вохристі тони та глибокий співчутливий підтекст, мальовничість і ошатність дам півсвіту, незважаючи на зажуру у їхніх очах.
Сам він не вважав завершеними свої пошуки. Попросив продовжити академічне утримання ще на один рік, аби мати змогу попрацювати в Росії та вдома, в Україні, використовуючи досвід, надбаний у Європі. Утримання йому продовжили, але з умовою, щоб іще рік провів у Парижі. Якось у Києві, обговорюючи успіхи Олександра Мурашка, Адріан Прахов зауважив: «Мазій із Сашка вийде чудовий, але йому необхідно дисциплінувати свій талант. А для цього зараз найкраща школа — мюнхенська. Там і художники зібралися солідні, і життя скромніше, ніж у Парижі, де для людини з таким темпераментом, як у Сашка, занадто багато спокус». Те саме радив і дядько, який ревниво стежив за успіхами племінника. Він писав йому, що ніхто не володіє такою дисципліною малюнка, якою володіють «наші мюнхенці». Нашими мюнхенцями були ті окремі художники, які раніше навчалися в знаменитій мюнхенській школі живопису та малюнка в майстерні словака Антона Ашбе й виставлялися на престижному щорічному Мюнхенському Сецесіоні. Серед них був і Валентин Сєров, що став на тоді одним із найзнаменитіших портретистів Росії. (Як розповідав згодом Мурашко, у Мюнхені збиралися з усього світу «дядьки», солідні, із довгими бородами, які вже багато разів виставляли свої роботи, з іменами. І вчилися вони як звичайні школярі. Увечері відпочивали й веселилися, а вдень... Вдень усі працювали.) Спробував новачок завітати вдень до одного, другого... Та ба. Ніхто не схотів відриватися від мольберта. Згодом обвикнувся й так само захоплено працював сам. Приваблювало те, що об’єднання не сковувало творчих поривів та симпатій авторів-малярів, як це було в передвижників. Правда, «мюнхенцям», а згодом і Мурашку перепадало за нехтування соціальними мотивами і за те, що надміру захоплювалися зовнішнім боком живопису, фарбами, колоритом.
Але це імпонувало Мурашку. Головним, що полонило його тут, — був колір, насиченість і чистота кольору, що з часом особливо яскраво проявилось у його живописі. Насиченість і свіжість, яскравість кольорів проявилися ще в кількох портретах, написаних у Парижі. Вже портрет «Дівчини в червоному капелюсі», виконаний 1903 року в Парижі, який так полюбився багатьом, свідчив, що молодий художник став зрілим майстром. Тут усе побудовано на контрастності двох кольорів — червоного й чорного, майстерно передано й погляд глибоких чорних, заворожуючих очей дівчини. Ще один портрет, написаний із цієї ж моделі, — «Тетяна. Портрет у сірому», — приваблює не лише цими сумними очима, а також вдало підібраним колоритом сріблясто-сірих тонів. Вони створюють враження вишуканої гармонії. Цей сріблясто-сірий тон у різних поєднаннях і відтінках художник полюбляв використовувати й в інших своїх роботах.
«Старий учитель. Портрет художника М.І.Мурашка», «На терасі. Портрет О.І.Мурашка», «На ковзанці», «Портрет Л.Ф.Куксіної», «Портрет В.А.Дитятиної», «Дівчина в рожевому. Портрет Н.Тараниної», — цей список вдалих робіт періоду 1903—1910 років можна було б значно продовжити. Імпресіонізм і модернізм, «мюнхенство» не змінили манери та стилю робіт українця. Так, живопис став яскравішим, але ніякі пошуки кольору та пластичності образу не заступили в портретах Олександра Мурашка головного: відтворення душевного стану, характеру позуючої моделі. «Дрібниці, деталі — не головне, — повторював художник. — Головне — розгледіти душу». Особливо привабливими були для Мурашка натури ліричні, оригінальні. «Опоетизований реалізм», — якось сказав про свою творчість Михайло Нестеров. Цей вислів цілком можна віднести й до творчості його молодшого колеги. І не випадково серед найкращих робіт Мурашка — портрет самого Михайла Васильовича, два портрети його доньки Ольги з різницею в чотири роки. Особливо гарний другий, маловідомий, написаний 1904 року. Вісімнадцятирічна дівчина зображена на повний зріст; виконаний він у тій самій улюбленій сріблясто- чорній гамі, що тонко передає ніжність і юну чарівність скромної київської інститутки. Мені здається, що навіть в одному з найвідоміших полотен Нестерова «Амазонка» — портреті дочки, написаному лише на два роки пізніше від Мурашка, саме ця опоетизована ніжність, ліризм і дівоча збентеженість уже не відчуваються...
Ті, хто закидав Мурашкові західництво та «мюнхенство», несерйозність, повинні були б звернути увагу на його чудові полотна, створені на матеріалі життя українського села протягом наступних років. Тему «Каруселі» продовжують не лише «Тихий смуток» та «Неділя», а й одне із найбільш значних полотен художника — «Селянська родина» (1914 рік), картина, яку особливо шанує критика. Воістину видатна робота «серйозного письма».
Студія у домі Гінзбурга
З сім’єю Прахових Олександр Мурашко поріднився 1909 року, взявши шлюб із Маргаритою Августівною Крюгер, рідною сестрою Ганни Августівни Крюгер — художниці та скульптора. Дружиною Миколи Прахова й невісткою Адріана Вікторовича. Дітей у сім’ї Мурашків не було, згодом вони вдочерили дівчинку Катю, яка в заміжжі стала Катериною Олександрівною Гай.
Разом зі своєю своячкою Ганною Крюгер-Праховою восени 1918 року Олександр Олександрович Мурашко відкриває в Києві на Інститутській вулиці, на верхньому поверсі будинку Гінзбурга, знаменитого київського хмарочоса, «Художню студію О.Мурашка», у якій малюнка, живопису та скульптури водночас навчалося до ста