І каратиме її саме громада. Он і на картині селянин – частка й уособлення громади – саме дівчині, а не москалеві осудливо дивиться вслід. Бо за тодішньою мораллю в таких випадках гріх був спільним, але головна вина і відповідальність падали на дівчину. І кара буде жорстока. Її не тільки зганьблять перед усім селом: батьки неминуче виженуть її з дому, а громада – із села. І побреде Катерина слідом за москалями – шукати “у Москві свекрухи”. Бо вина покритки поширювалась, як кола по воді. Ще коли б зі своїм... А то ж чужинець, ворог!.. І батьки мусили прогнати таку дочку, бо інакше гнів громади впав би і на них (їм і так вимажуть дьогтем ворота, повалять тин, витопчуть грядки, перекинуть воза...). Та й як не вигнати, особливо, якщо в хаті ще кілька дівчат? Хто ж пустить сина женитися в “таку” сім’ю?.. А є ж іще рід, на який теж впала ганьба. Зрештою, покритка робила лиху славу цілій громаді, і хлопці із сусідніх сіл уникали свататись у “такім” селі. То ж чим жорстокіша була кара, тим менш болісними для всіх були наслідки появи “паршивої вівці”, тим більшою була гарантія, що “такого” вже не трапиться.
Але виникає інше питання: чому за таких суворих моральних засад і звичаїв покритки стали таким масовим явищем в Україні з останньої чверті ХУІІІ ст.?
На картині є відповідь і на це. Огляньмо ще раз пейзаж, мікрообрази, які його складають. Дуб зелений, висока могила, вітряк на могилі, а далі – степ широкий, розлогий, як небо над ним. Ніби все. І все це своє, рідне – і Богом дане, і рукотворне... Усе, та не все.
Є тут ще один мікрообраз, немов устромлений у цей ідилічний пейзаж: смугастий верстовий стовп – неприродний і чужий у цьому українському світі, як і той москаль на коні. Їх казенна однотипність і схожість підкреслюється ще й спільністю кольорів – у малюнку стовпа та в одязі офіцера. Але є між ними, між причинами їх появи в Україні і більш глибокий зв’язок.
Ці стовпи з’явилися за Катерини ІІ, яка після знищення Гетьманщини наказала переміряти шляхи України, оскільки це мало важливе економічне та військове значення. У часі це збіглося з остаточним закріпаченням українських селян, для яких ці дорожні знаки стали символами поневолення України і ненависного кріпацтва. Відомі випадки, коли селяни, інстинктивно вловлюючи тут певну причинну взаємозалежність, потай спилювали, звалювали, викрадали ці стовпи, наївно сподіваючись, що з ними зникне і московська неволя.
Тоді ж окупаційні власті стали широко практикувати такий засіб залякування і покарання цілих громад, як “постій” війська в селі. По кілька місяців селяни змушені були ділити хату з одним чи кількома москалями, годувати і поїти їх, догоджати їм, забезпечувати фуражем їх коней, терпіти хамство, брутальність, побої. А ще – Катерини... Це тільки в наших водевілях веселили публіку такі собі дотепні “москалі-чарівники”. Дійсність була дещо іншою. Якою? Для цього навіть нема потреби нишпорити в архівах. Розпитайте старих людей у Західній Україні, де енкаведистські “старші брати” після війни роками стояли гарнізонами по селах і містечках, поцікавтеся, як зараз поводять себе російські солдати в Чечні. Ви одержите доволі точну картину того, чим завжди була і є російська армія на окупованій території, збагнете причину масової поява покриток в Україні в описуваний період, простежите витоки висловлених Кобзарем народних мрій про час,
коли -
Оживуть степи, озера,
І не верстовії,
А вольнії, широкії
Скрізь шляхи святії
Простеляться...
Отож, головна причина всіх українських бід – неволя на своїй же землі, московська окупація. І забувати про неї не можна - нікому, ніколи, ні на мить. Навіть - у справах інтимних. Катерина забула...
Цим закінчується тематична схожість картини “Катерина” з однойменною поемою Т.Шевченка. Але – тільки схожість: спільна тема, деякі образи, мотив розлуки. Але все це ще не дає підстав ні вважати це полотно ілюстрацією якось епізоду поетичного твору, ні, тим більше, обмежувати ідейний зміст картини тільки до викривального пафосу поеми. Тут Шевченко-художник, як побачимо, творить за добре відомим у мистецтві принципом увиразнення “у подібному – різне”.
Щойно ми сказали про спільність мотиву розлуки в обидвох творах. Але це – ілюзорна схожість.
Так, мотив розлуки, кінцевого, безповоротного розриву зв’язків з людьми і світом – наскрізний у поемі. А звідси – і відповідні сцени, які могли б бути сюжетами живописних полотен.
Про перше прощання Катерина тільки згадує: “Обіцявся чорнобривий, Коли не загине, Обіцявся вернутися”. Уявити цю сцену допомагає й пізніше її дорікання москалеві: “А ти ж присягався!” Отже, це було, сказати б, типове розставання двох закоханих: з обіймами, поцілунками, сльозами, обіцянками, клятвами, надією (з тою різницею, що вона справді кохала, а він тільки вдавав - але ще вдавав! – закоханого). Подібних картин – маса в образотворчому мистецтві різних жанрів, і Шевченко не вважав за потрібне додавати до них ще й свою.
Друга сцена розлуки Катерини (уже покритки з дитиною) зі зрадливим москалем становить кульмінацію поеми і виписана вже в усіх деталях. Але й вона не привабила Шевченка-художника.
Є в поемі сповнені трагізму сцени прощання Катерини з батьками, із садком вишневим, де вона бере грудку землі – перед далекою дорогою без вороття, із рідним селом, із сином, зі світом білим – з життям... Є тут і