І все це – аж проситься на полотно. Але жодна з цих сцен не привабила Шевченка-художника: він створив цілком нову – з іншим сюжетом, хронотопом, характером, образами. Отже, задумуючи картину “Катерина”, він не збирався ілюструвати свою поему і вже не шукав у межах теми, а робив прорив до якоїсь нової ідеї. І тому в цьому живописному творі є те, чого ще нема в поемі і що в поетичній творчості буде остаточно сформульовано значно пізніше – аж через шістнадцять років. А зовнішня подібність двох образних систем – поеми і картини - якраз і покликана увиразнити їх ідейну відмінність.

Спробуймо прочитати і це.

У кожного виду мистецтва – свої ресурси і прийоми образотворення, вираження, актуалізації, акцентування, експресії. У малярстві одним із найважливіших з них є світло. Так, перший план аналізованої нами картини буквально залитий сонцем. У його промінні – дві постаті. Передусім це Катерина – центральний персонаж і цього полотна, і поеми, що передувала картині. Але світлом залитий і другий, новий персонаж – селянин, образ якого відсутній у поемі (1838) і з’являється щойно в живописному творі (1842). Це – новація в розвитку теми, а отже, варта особливої уваги.

Пригляньмося до гри світла на цьому полотні: вона дуже промовиста.

Відразу впадає у вічі, що осонцений не тільки перший, але й третій план картини: небо, хмаринки, степ. Так об’єднуються в одне ціле образи, що складають наш, український світ, якому протиставлено темний світ московсько-імперського зла, знаками якого виступають макрообраз офіцера і мікрообрази верстового стовпа та похідної колони москалів.

Ми вже відзначили, що найбільш опромінені сонцем постаті Катерини та селянина. І в обидвох – затінені обличчя: частково – у Катерини, повністю – у селянина. Але є тут і значима відмінність. Образ дівчини освітлений сонцем, буквально пронизаний ним, чим досягається максимальна експресивність і кожної деталі, й образу в цілому. До речі, створюється таке враження, що ще крок - і Катерина вийде за межі світла: кане у власну тінь, у пітьму, у прірву... Цього ніяк не скажеш про постать селянина. У його випадку світло відіграє іншу роль. Тут сонце висвітлює - виділяє й акцентує цей образ. Він перебуває немовби в ореолі світла. Затінене брилем обличчя, тінь від дуба на солом’яній покрівлі, темний лаз до куреня – це ті контрастні деталі, які увиразнюють світлу, воістину іконну ауру і значимість цього образу, а статична поза – його постійно-присутність в осонценому українському світі.

Чому автор так виділяє саме цей персонаж? Чому так наполегливо привертає нашу увагу до нього, неначе образ селянина є для нього головним у цьому творі? А може, так воно і є?

Вище ми вже мали нагоду переконатися, наскільки осмислений малюнок Шевченка, яке смислове навантаження несе тут навіть найменший мікрообраз, проявляючи в різних аналітичних контекстах усе нові значення. І коли такий художник вводить у розвиток теми новий персонаж, то це свідчить, що ідейно тема для нього вже вичерпана, що новим образом він збирається оновити її ідейно-естетичний потенціал, що через цей макрообраз він намагається сказати нам щось таке, чого не було в попередньому творі і що передати відтворенням лише наявних у поемі образів не можна було.

То ж пригляньмось уважніше до образу селянина. Це чоловік середнього віку, років йому коло сорока. Він худорлявий, але в нього широкі плечі і міцні натруджені руки, не звиклі дармувати. Ось і зараз, у возовицю, коли видалась вільна хвилина, він не сидить без діла, а струже нову ложку.

Солом’яний бриль з опущеними крисами, похилена голова, зсутулена спина, натомлені руки – навхрест на колінах, а в руках - недостругана ложка та куций різець... Хоч би ніж якийсь порядний, а то... Це сидить задавлений нестатками і виснажливою панщиною невільник, покірний кріпак, усі помисли якого – про хліб насущний: як сім’ю прогодувати. І – ні натяку на особистість: спрацьований, затурканий, зневірений... Навіть одежина – без жодної характерної деталі: аби голим тілом не світити. Тільки й слави чоловічої, що козацькі вуса. І волосся ще не сиве, ні брови, ні вуса, і сила ще відчувається, а так глянеш мимоходом – дід старий та й годі...

Тінь на обличчі (як і в образі Катерини) виконує ще одну функцію: скриває індивідуальні риси. Так треба, бо в цьому образі – не індивід, а тип: таких – мільйони. І це не недолік зображення, а прийом вираження. Бо саме як поширений, найбільш масовий соціальний тип у національному середовищі висвітлює, виділяє його Шевченко в ролі головного персонажа нової, живописної “Катерини”. Чому? Бо в ній, на відміну від поеми, є принципова, фундаментальна новизна - відповідь на основне питання: “Чи довго ще на сім світі катам панувати?” І носієм цього нового змісту, цієї нової смислової конотації вже широко відомого з поеми мегаобразу, зрештою, виразником головної думки – ідеї цього твору є саме цей образ-тип.

Так, зараз цей селянин осудливо дивиться вслід саме Катерині. Як і громада в цілому, він ще вважає, що зло можна зупинити суворою карою “відступниць”. Однак є в цьому образі щось, що обнадіює, змушує вірити, що Україну поневолили хоч на цілі віки, але таки - не навіки!

Погляньмо ще раз на позу цього персонажа – як він сидить. Це – підсвідоме, успадковане,