І не тільки тіло. В Україні кожна п’ядь землі напоєна кров’ю її оборонців, захисників її честі та гідності. І знаки цього – скрізь і всюди: земля говорить – лиш відчуйте серцем. Он і на картині – аж дві могили, два “свідки слави дідівщини”: одна, з вітряком, тут же, на околиці села, а інша ледь мріє “серед степу широкого”, - чим підкреслюється повсюдність і постійна присутність славного минулого України в її ганебній сучасності:

...На всій Україні

Високі могили. Дивися, дитино,

Усі ті могили – усі отакі.

Начинені нашим благородним трупом.

Начинені туго. Отам воля спить!

(“Буває, в неволі іноді згадаю...”)

Забули, не помічають цього засліплені неволею люди, та пам’ятає все свята українська земля. А Шевченко нагадує. Бо вірить: згадають!..

І як заллє окупант українському селянину ще більше сала за шкуру, трапиться подібне з його похресницею, родичкою, дочкою – пробудиться він із рабської летаргії, побачить істинну причину наших бід, переведе погляд на справжніх носіїв зла, задумається над тим, “що ми? Чиї сини? яких батьків? Ким? за що закуті?..” І вже не сидітиме, склавши руки, у терпінні й покорі, а відкине геть недостругану ложку, а з нею й усі щоденні клопоти-п’явки, схопить сокиру з переднього, найближчого до глядача плану (вона й лежить так зручно: буквально під рукою, топорищем на березовому оцупку – лиш бери!) і зведеться на повен зріст. А з ним – “Встане правда! встане воля!” І перетвориться кожен затурканий Ярема в безстрашного і страшного для ворогів уже національно свідомого Галайду. І до цурки знищить прозрілий люд, об’єднаний великою ідеєю-мрією, усі сліди імперського панування в Україні – знаки свого рабства і ганьби народу: так починається Свобода! “І потече сторіками кров у синє море дітей ваших...” Тільки тоді “забудеться срамотна давняя година, і оживе добра слава, слава України...” Так буде – потрібні лиш привід і провід. Мусить бути, бо інакше “сонце стане і оскверненну землю спалить” – терпіння Боже і людське не безмежне... І так було. І не раз... І ще буде...

А поки що отруйним, паралізуючим жалом стримить у тілі України символ неволі - чужинецький верстовий стовп, чорною хмарою суне під червоними значками (візія пророка?) понура колона москалів, щоб знову голодною і захланною сараною впасти вже на якесь інше село, скаче до нових пригод і Катерин типовий (теж не індивідуалізований!) московський офіцер, тявкає вслід йому “собачка поганенька”, бреде назустріч своїй погибелі Катерина, кидає їй у спину докірливий погляд селянин. А на високій могилі – цій святині предків! – меле поставлений знетямленими нащадками вітряк, мов символ підневільного життя, що неустанно і невблаганно перемелює людські долі. А їхні правнуки будуть покірно складувати вже у їх святинях мінеральні добрива... “І на Січі мудрий німець картопельку садить...”

Але вічно так не буде “на нашій, не своїй землі”. Не завжди шастатимуть по Україні московські опричники і яничари з червоним ганчір’ям. І вже надією і пересторогою виблискує гострим лезом на передньому плані Шевченкова селянська сокира. До неї близько не тільки селянинові, а й кожному з нас, кого вогнем пече біль за Катерину – гнів за Україну...

Це потім у поетичних творах Кобзаря буде виведено формулу нації як нерозривної єдності “мертвих, живих і ненароджених” і буде сформульовано українську національну ідею – ідею державності української нації, актуальну в усі часи: “В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля” (“І мертвим, і живим, і ненародженим...”, 1845). Це потім буде й досі до кінця не виконаний заповіт своїм сучасникам і нам - нащадкам : “Вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров’ю волю окропіте” (“Як умру, то поховайте...”, 1845). Це потім громовий голос уже беззаперечного національного пророка провістить нації незмінну концепцію організованої і всенародної національно-визвольної боротьби:

...А щоб збудить

Хиренну волю, треба миром,

Громадою обух сталить;

Та добре вигострить сокиру –

Та й заходиться вже будить.

(“Я не нездужаю, нівроку...”, 1858)

Усе це в поезії буде потім. Але сама ідея національно-визвольної революції як неодмінної передумови звільнення, державності і вільного розвитку нації та концепція реалізації цієї ідеї силами організованого селянства вперше виражені Т.Шевченком через образ-концепт селянина та мікрообраз сокири ще в 1842 році у картині “Катерина”. Так почався перший і необхідний – духовно-світоглядний - етап української національно-визвольної революції, не довершеної й досі.

Була виражена, висловлена – так зримо виписана на полотні... Та чи була вона прочитана?

Нижче скажемо і про це. Але спочатку - короткі зауваги.

Отже, картина Т.Шевченка “Катерина” – не автоілюстрація до однойменної поеми. Незначні, здавалося б, зміни у змістоформі (новий персонаж, трохи зміщений від поемного хронотоп – час і місце дії, малопомітна корекція сюжету, дещо інші смислові акценти) – а в результаті маємо цілком новий твір із власним, суттєво відмінним від поетичного, ідейним змістом.

Цей новий зміст виступає знаком цілком нового на той час у всій творчості Шевченка смислу (сенсу) твору: уже не тільки викривального, а виразно ідейно-програмового – національно-революційного. І якщо художній (творчий) метод поеми “Катерина” є всі підстави окреслити