Якби обидва цитовані вище автори не переказували чуже, а робили самостійний аналіз цього твору, якби вони не описували його, а спробували прочитати, - то й результати були б, по-перше, різними, а по-друге – напевно кращими.

Але перший не міг цього робити – у його ситуації за “єретичне” наближення до суті Шевченкового твору можна було втратити не тільки посаду чи свободу, а й голову. І за менше втрачали...

Другий автор теж не міг – ні забивати собі голову якимись методиками, методами чи методологіями дослідження, ні сумніватись у власній аналітичній спроможності: заважали хвороблива самовпевненість і агресивний апломб. А що йшлося про самого Шевченка... Ну й що? Шевченко, як на те пішло, навіть не був професором. А от автор “студії” – був!.. Звідси й судження за принципом asinus ad lira (осел про ліру). Є, правда, ще один варіант: на діаспорному безриб’ї і тотальній демолібералізації навіть “студія” Д.Антоновича могла сприйматися як шедевр мистецтвознавчої аналітики. Навіть у 60-х роках. Навіть Б.Кравцівим...

Загостро? А що робити з наступним?

Часто чути нарікання, що молодь замало цікавиться творчістю Т.Шевченка. А якщо зацікавиться, то що із шевченкознавства порадите їй рекомендувати: те, підсумком чого є “Шевченківський словник”, чи таке, як несе цитований чотирнадцятитомник? Інше ж для масового читача практично недоступне. Ото ж бо...

А щоб перевидавати масовим, загальнодоступним тиражем справді наукові шевченкознавчі праці, нема грошей. А фінансувати нові дослідження нікому. Олігархам різного калібру і проби наш Шевченко – “без надобності”. А бізнесу в нас – тільки дві різновидності: або грошовитий, або український. А керівним злодіям - не до цього. А керівні не-злодії – або не українці, або зманкуртизовані, або не мають грошей. А наша клептократична держава вже десять років будується без будь-якої - хоч би про людське око! - національно зорієнтованої ідеології державотворення. А через це майбутнє та фінанси України плануються, здається, де завгодно і ким завгодно - навіть паханами на “сходняках”, але - не українською національною владою в українській національній державі. А тому на національні справи українців, на “якесь” українське літературознавство чи мистецтвознавство у “нічийно”-безнаціональної влади ніколи нема ні часу, ні коштів. І не буде – доки не послухаємо Шевченка і не створимо власної, української національної держави.

А от така ж ожебрачена, але й надалі імперська Росія щедро фінансує продовження своєї понад трьохсотлітньої нищівної практики культурологічного імперіалізму щодо України. А хтось інший – не менш щедро обсипає доларами антиукраїнську п’яту колону вже нового, але такого ж агресивно-антинаціонального космополітично-демоліберального культурологічного імперіалізму.

От і гарцюють по забур’яненій шевченкознавчій ниві постмодерні “міфотворці” та “десакралізатори” – різні грабовичі, бузини, забужки та іже з ними, паплюжачи українські святині і витолочуючи до решти те, чого знищити не насмілились, не зуміли чи не встигли їх імперкомуністичні попередники. “А братія мовчить собі, витріщивши очі, як ягнята...” Правда, “знайшовсь таки один козак із міліона свинопасів” і нам’яв яничарське рило одному такому “знавцеві”: зробив, що міг. Але кулак не може замінити науки, а потреба бити не усуває потреби вивчати...

І на завершення – таке. Ми зробили спробу структурно-функціонального прочитання картини Т.Шевченка “Катерина” з позицій національно-екзистенціальної методології. І ми справді читали цей твір, виявляючи і беручи до уваги навіть найменші носії та генератори інформації в ньому. Бо ж відомо: форма, кожен її елемент – змістовні, а зміст формується. І, як могли переконатися читачі, жоден образ, найдрібніша художня деталь на картині і виявлені зв’язки між ними та численні аналітичні контексти не були “порожніми”, німими, зайвими. Бо в справді художньому творі не буває зайвини - усе працює на розкриття теми і вираження ідеї твору. А твори Шевченка – не просто художні: вони високохудожні.

На перший погляд може видатись, що ми помітили все, прочитали все, сказали все про цей твір. Але так тільки здається: художній твір невичерпний для інтерпретації. Ми, наприклад, лише торкнулися чисто живописної специфіки образотворення й експресії та її реалізації в цьому творі. А вона теж дуже промовиста. Багато нової інформації дало б, приміром, архетипне, екзистенційне чи семіотичне прочитання цього твору. Ми дізналися б значно більше про картину і її автора, якби розглянули її в різних контекстах – усієї малярської спадщини Шевченка, школи К.П.Брюллова, модного тоді караваджизму і т. ін. Але це – завдання для фахівців-мистецтвознавців. Наша мета була значно скромнішою – як і наші можливості.

На початку цієї розмови ми висловили кілька тез, які мали допомогти нам у прочитанні твору Т.Шевченка. Підтвердити їх методичну і методологічну доцільність та ефективність мала наша коротенька розвідка. Завданням її було, отже, не “сказати все” про аналізований твір, а передусім ознайомити читача зі структурно-функціональним методом пізнання художніх явищ, показати його природність, простоту і практичність, заохотити до його засвоєння та використання.

Автор буде приємно вражений, якщо дізнається, що хоч комусь ця розвідка відкрила щось нове у цьому добре знайомому творі або допомогла глибше пізнати якийсь інший живописний чи літературний твір. І мріється, щоб у шкільних програмах поруч із реченням “Опис художньої картини” з’явилось продовження: “Прочитання художньої картини”. Але як мріяти, то мріяти!.. А мріється, щоб шевченкознавство в Україні процвітало і щоб розвивалося воно на науковій основі, таки з національних позицій і несло людям неспотвореними і думки, й образ, і славу Шевченка.