У пізній Готиці, у Франції, одержали поширення скульптурні вівтарі в інтер'єрах, що поєднують дерев'яну розфарбовану і позолочену скульптуру і темперний живопис на дерев'яних дошках. Склався новий емоційний лад образів, що відрізняється драматичної (нерідко екзальтованої) експресією, особливо в сценах страждань Христа і святих. До кращих зразків французького готичного мистецтва належать дрібна скульптура зі слонової кістки, срібні релікварії, ліможська емаль, шпалери і різьблені меблі.

Для пізньої («полум'яніючої») готики характерний примхливий, що нагадує язики полум'я візерунок віконних прорізів (церква Сен-Маклу в Руане). З'явилися розписи на світські сюжети (у папському палаці в Авиньоне, 14—15 ст.). У мініатюрах (гл. обр. часословах) намітилося прагнення до одухотвореної людяності образів, до передачі простору й обсягу. Споруджувалися світські будівлі (міські ворота, ратуші, цехові і складські будинки, танцювальні зали). Скульптуру соборів (у Бамберге, Магдебурзі, Наумбубге) відрізняють життєва конкретність і монументальність образів, могутня пластична експресія. Частини храмів прикрашалися рельєфами, статуями, рослинним орнаментом, зображеннями фантастичних тварин; характерний достаток у декорі світських мотивів (сцени праці ремісників і селян, гротескні і сатирич. зображення). Різноманітна і тематика вітражів, у гамі яких переважали червоні, сині і жовті тони.

Сформована готична каркасна система з'явилася в церкві абатства Сен-Дені (1137—44). До ранньої готики відносяться також собори в Лані, Парижі, Шартре, наприклад, собор Нотр-Дам на острові Сіті в Парижі. Багатством ритму, досконалістю архітектури композиції і скульптури декору відрізняються грандіозні собори зрілої Готики в Реймсі й Ам’єні, а також каплиця Сент-Шапель у Парижеві (1243-1248) з численними вітражами. Із середині 13 століття величні собори будувалися в інших європейських країнах — у Німеччині (у Кельні), Нідерландах (в Утрехті), Іспанії (у Бургосі, 1221— 1599), Великобританії (Вестмінстерське абатство в Лондоні), Швеції (в Упсалі), Чехії (хор і трансепт собору св. Віта в Празі), де готич. будує, прийоми одержали своєрідну місцеву інтерпретацію. Хрестоносці донесли принципи Г. до Родосу, Кіпру і Сирії.

Наприкінці 13 початку 14 століття будівництво соборів у Франції переживало кризу: архітектурні форми стали сухіше, декор обильнее, статуї одержали однаковий підкреслений З-образний вигин і риси куртуазности.

Романтизм - (франц. romantisme), ідейний і художній напрямок у європейській і американській духовній культурі кінця 18 – 1-й половини 19 вв. Французький romantisme веде родовід від іспанського romance (так називали в середні століття іспанські романси, а потім і лицарський роман), через англ. romantic (романтичний), передане по - французски romanesque, а потім romantique і означало в 18 столітті «дивне», «фантастичне», «мальовниче». На початку 19 століття слово романтизм стає терміном для позначення нового літературного напрямку, протилежного класицизму.

У радянському літературознавство термін романтизм нерідко додають і інший, розширений зміст. Їм позначають конфронтуючий реалізму (у широкому змісті) тип художньої творчості, у якому вирішальну роль грає не відтворення дійсності, її активна пересвідомість, втілення ідеалу художника. Такому типу творчості наявні тяжіння до демонстративної умовності форми, фантастики, гротеску, символіці.

Романтизм – у традиційному, конкретно – історичному значення цього слова з'явився як би вищою крапкою антипросвітительського руху, що прокотився по всіх європейських країнах; його основна соціально – ідеологічна передумова – розчарування в буржуазній цивілізації, у соціальному, промисловому, політичному і науковому прогресі, що приніс нові контрасти й антагонізми, а також «дроблення», нівелювання і духовне спустошення особистості.

В архітектурі романтизм одержав слабке відображення, уплинувши головним чином на садово – паркове мистецтво й архітектуру малих форм, де позначилося захоплення екзотичними мотивами, а також на напрямок так називаної помилкової готики.)

У галузі естетики романтизм протистояв класичному "наслідуванню природи" творчу активність митця, його право на перетворення навколишнього світу: художник створює свій особливий світ, більш прекрасний та правдивий, а тому більш реальний, ніж емпірична дійсність. Романтики вважали, що саме мистецтво становить потаємне єство, глибинний зміст та найвищу цінність світу. Смороду пристрасно захищали право митця на творчу волю, безмежну фантазію, відкидаючи нормативність в естетиці, регламентацію в мистецтві. Романтизм щодо цього багато в чому нагадує культуру бароко, яка теж виникла на грунті творчого переосмислення естетичних принципів іншої культури — Ренесансу. Зокрема, у творчості одного із засновників французького художнього романтизму XIX ст. Ежена Делакруа (1798— 1863) відчувається близька спорідненість з барочним стилем Рубенса, якого він щиро шанував.

Романтичний стиль продовжував розвивати барочні особливості у вигляді стрімких рухових форм на полотні, виблиску фарб та виразних мазків пензля, "відкритої" форми, у якій контури слабко окреслені, ніби сягаючи в таємничу далечінь за межі вікон будівель. Алі це не було поверненням до старого стилю. Це був скоріше вияв відчуження самого автора від реального життя.

Використана література:

Українська та зарубіжна культура. Підручник. – К., 2002.

Історія світової архітектурної думки. – М., 1998.