РЕФЕРАТ

на тему:

Серж Лифар як художник

Ім'я Сержа Лифаря, визначного діяча балетного мистецтва, видатного танцюриста та хореографа-новатора, відтворювача і директора (на протязі тридцяти років) балетної трупи парижської Гранд Опера, - широко відомо на Заході. На батьківщині Лифаря, у Києві про нього почали говорити порівняно нещодавно: вийшло кілька книжок його пера та про нього, засновано Міжнародний конкурс артистів балету його імені, відкрито меморіальні дошки. Батьківщина, яка в свій час була вимушена незаслужено забути свого славетного сина, нарешті з гордістю згадала про цю прекрасну людину. І якщо офіційна балетна критика 50-х років різко негативно і політизовано відзивалась про його творчість, то сьогоднішня балетна громадськість беззастережно визнає великий внесок Лифаря у розвиток всесвітньої хореографії.

Однак ні в Україні, ні навіть на Заході далеко не всі знають, що крім дара танцювати, ставити балети, виховувати учнів, широко популяризувати танець у всьому світі Лифар мав ще неабиякий хист художника і залишив після себе понад сотні оригінальних картин та малюнків!

Образно кажучи, малював Лифар усе життя - невеличкі ескізи-проекти декорацій або костюмів до своїх спектаклів. Серед його друзів і знайомих його були видатні художники свого часу, такі, як Пабло Пікассо, Жан Кокто, Кассандр (Адольф Мурон), Марк Шагал, які оформили багато його спектаклів. Співпрацювавав з хореографом і Сальвадор Далі, проте його сюрреалістичний проект декорацій та костюмів до знаменитого “Ікару” (з милицями замість лифарівських крил) навіть “революціонером” Лифарем прийнятим не був.

Як художник, Лифар почав творити... лише у віці 65 років. Щоб збагнути, чому саме в ці роки безпосередньо присвячує він себе образотворчому мистецтву, необхідно озирнутися назад та зрозуміти, чим був для Лифаря театр Гранд Опера і чим стало для нього вигнання звідти.

1929 року у віці 24 років Лифар стає Прем`єром і головним балетмейстером Парижської Опери. Фактично він відроджує французський балет, його репертуар, трупу, його школу та славу. 1939 року починається Друга Світова війна, Лифар залишається в окупованому Парижі, очолює театр, створює свої кращі спектаклі та рятує французський балет від загибелі. У результаті після звільнення Парижу “вдячна” Франція виганяє його на два роки з театру, звинувативши в коллабораціонізмі та піддавши принизливому процесу “чистки”. Тільки 1947 року він тріумфально повертається до свого рідного театру і в подальші одинадцять років виводить парижський балет на вершини всесвітньої величі. 1958 року його звільняють з театру остаточно. Він не вірить в те, що це остаточно, ще довго бореться, плекає надію, але марно: навіть щирий шанувальник його таланту Президент Республіки та улюбленець французів Шарль де Голь не в змозі йому допомогти.

Це не просто поразка, до якої переможець-Лифар не звик. Це - трагедія, фактично крах його життя. Лифар відчуває себе забутим, викинутим і, головне, - нікому не потрібним. Він значно менше, ніж раніше, ставить спектаклів, хоча і продовжує, в міру можливості, вести широку пропагандистську роботу в галузі хореографічного мистецтва. Він пише книги, статті про балет, читає лекції. Але повноцінного застосування свому таланту, того колишнього масштабу своєї діяльност , адекватного масштабу його особистості, він не знаходить. Він нестерпно страждає від того, що його глибинно творча натура втратила можливість самовиразу.

Мабуть, саме це призводить його до того, що приємне і ніколи ні на що не претендуюче захоплення малюванням перетворюється в життево необхідне, як повітря, сампосвячення образотворчому мистецтву. Живопис стає для нього однією з нових форм творчого осмислення навколишньго всесвіту, новим способом самовиразу - подібно до того, чим для іншого видатного художника танцю ХХ сторіччя Ханса ван Манена стала фотографія (Ханс ван Манен - автор не тільки понад сотні чудових хореографічних мініатюр, але й видав два альбоми оригінальних еротичних фотоетюдів). “Я завжди цікавився образотворчим мистецтвом,- розповідає ван Манен в одному із своїх інтерв , ю. Художник Жан-Поль Вроом казав мені, що я створений для малювання. Але коли я взяв у руки олівець, я зрозумів, що це марно. Тоді він порадив мені спробувати фотографію. Тепер у мене своя студія... Фотографією я висловлює те ж, що і своєю хореографією” (1). Не буде перебільшенням сказати, що і Лифар своїм живописом висловлював якщо не точно те, що міг би виразити в хореографії, будь у нього можливість, але, безумовно, реалізував свою потребу у самовираженні - по-новому і , як і раніше, талановито та індивідуально.

“... З 1970 по 1975 роки я зазнав радість прилучення до живопису, - згадує Лифар в останній автобіографічній книзі “Мемуари Ікара”. - Акриловими фарбами я прагнув зобразити рухи танцю, кольори та ритми. Ці графічні, майже пластичні роботи я присвятив своєму другові Пабло Пікассо. Він був настільки люб`язним, що здивувався, замилувався та гаряче порадив мені продовжувати. Тільки я ж не художник, а хореограф, що малює ...” (2)

У своєму малюванні Лифар - не реаліст, але інтерпретатор реального танцю та, звичайно, як і в танці, - неокласик. Його малюнки - це не роботи професійного художника, - за такими критеріями їх і не треба сприймати. Його малюнки - це художні роботи професійного танцюриста та хореографа - і це надзвичайно цінно та рідкісно! Він бачить танцюриста інакше, ніж простий глядач. Його цікавлять не лінії олівця або пензля, але, насамперед, - лінії поз та рухів. Його кольорова гама - це не фарби живописця, але фарби