хореографа. Як творець танцю він природно прагне у певних положеннях тіла підкреслити, часом метаморфічно, гіпертрофовано, то красу та силу незвичайно розвинених м`яз танцюриста (мініатюра “Прелюд до післяполудневого відпочинку фавна”), то м`яку грацію перебільшено видовжених і витончених ліній танцюристок (етюд під назвою “Сюїта в білому”), то могутню енергію стрибка або кінетику балетного обертання, що немовби деформує звичну правильність форм людського тіла (робота “Танцюрист”). “Тільки такий оригінальний художник, яким він став, у змозі виразити у живописних знаках ритми та рух балетних спектаклів. Якщо мати на увазі мету, яку він переслідує, нема є сенсу виважувати його палітру додатковою проробкою, що властива станковому живопису”,- писала організатор виставок лифаревського живопису Катя Гранофф (2). І, звичайно, головне, що присутнє у всіх без винятку роботах Лифаря, чи то мініатюри або великі картини, що дозволяє назвати Лифаря “художником” у всіх розуміннях цього слова, - це яскрава художня образність.
На одному з малюнків - пресловута і “скандальна” поза “Б” з “Федри” - нічого більше, ніж графічне зображення за допомогою ліній людського тіла грецької букви “Ф”. Ця поза - балерина на пуантах на пліє за широкою другою позицією відкритими бедрами ніг у глядачевий зал - сьогодні стала найбільш розповсюдженим положенням танцю модерн. Тоді ж, 1950 року, вона викликала справжній вибух обурення та цензури з боку Генерального директора Опера пана Хирша. “Мені переказали,- говорив Хирш Лифарю,- що у Вашій хореографії є непристойна поза. Прошу Вас її забрати”. Лифар рішуче відмовився: “Я - автор хореографії і скоріше зніму балет з афіши та виключу його з репертуару. Але свою хореографію змінювати не буду!” “Хирш у відчаї поступився, - згадував потім Лифар. - Зрозуміло, еротична аллюзія тут була присутня, але вона збагачувала естетичну виразність танцю, не переходячи, проте, кордонів дозволеного. ...Поза “Б” з того самого часу мала успіх у всьому світі, особливо в балетах Мориса Бежара...” (2).
Лифар малює на папері, картоні та холсті, більш за все - акриловими фарбами, але також і олівцем, гуашю, і навіть ... театральним гримом (!). Таким його малюнок “Палац Гарнье”, що “бажали купити багато галерей та аукціонів”, - розповідає Серж Лифар у документальному фільмі режисера Жана-Жака Фуржо “Щоденники про танець” (остання зйомка за життя хореографа), який знято французським телебаченням 1985 року - за рік до смерті Лифаря. Глибокий сум Лифаря за його домом - театром Гранд Опера - немов виливається на папір: він часто малює знамените зображення центрального фасаду Національної академії музики та танцю (ще одна назва театру Гранд Опера), подібно до того, як діти залюбки малюють свої улюблені іграшки, сюжети та героїв казок.
Малюнки Лифаря мали неабиякий успіх, у тому числі і фінансовий. “Визнаю, у фінансовому розумінні “торгівля” моїми картинами процвітала куди більше, ніж мої балети,- згадував Лифар. - Продавалися мої речі дуже дорого, та, проте, чимало приватних колекціонерів купили ці картинки. Навіть президент Жорж Помпіду купив моє полотно “Танцівник біля перекладини”. Я дбайливо зберігаю його чек (2500 французських франків!), який ні за що в світі не захотів пред`явити у банк! Потім в один прекрасний день я перестав писати, тому що не міг винести того, що мої картини розлітались по усьому світі”… (2)
Проте Лифар не тільки продавав, але й багато і охоче дарував картини - друзям, учням, добрим знайомим. 1996 року в Парижі мені пощастило своїми очима бачити деякі з його робіт: і учениця Лифаря - чудова етуаль Опера Ніна Вирубова, і близький друг Лифаря-лікар Володимир Безименський, які тепло прийняли мене у себе вдома для інтерв`ю, з гордістю показали мені картини хореографа, що висіли на стінах їх квартир.
Почавши особливо інтенсивно малювати з 1970 року, Лифар вже з 1972 року регулярно організує виставки своїх робіт: у Каннах, а потім і в Парижі, у галереї Стибель (1972), Монте-Карло (1973), Венеції (1974), знову у Парижі в галереї Каті Гранофф (1975).
Преса не забарилася відгукнутися позитивними відзивами: “Лифар - художник... Такого ми ще не не бачили. Це настільки нетипово для визнаного танцюриста та провідного хореографа! Невже? Всі мистецтва - сестри, і як такому масштабному творцю не спробувати виразити свою потребу відобразити на полотні арабески та стрибки, які він творив у межах сценічного простору! Що і зробив Лифар з усім властивим йому темпераментом. Безумовно, по-своєму, хоч і не без впливу на його стиль з боку друзів та великих художників: Пікассо, Матисса, Шагала, Дерена, яких він часто запрошував оформити його спектаклі. Звичайно, в галузі живопису Лифар не винайшов нічого нового, але проте увібрав у себе усього потроху з майстерністю, достатньою для того, щоб із очевидністю проявити свою художню індивідуальність. Ця серія стилізованих ескізів, яка відрізняється живими та гармонічними фарбами, створює на стінах галереї Стібель незвичайно образний ансамбль “дансоманії”. На деяких роботах рухи танцю зафіксовані з такою разючою точністю, що біля них спиняєшься і дивишься, начеб-то твори кінематографу.
Браво, Лифар !
“Здивуй мене!- казав Дягілев Жану Кокто. Лифар нас здивував” (3).
Відзив художника Іва Брайєра: “Коли до мене прийшов Серж Лифар - це було понад тридцять років тому - і спитав, чи працював я будь-коли для театру, то я відповів йому: “Ні, ніколи”. Тоді він вигукнув: “Тим краще, таким чином у тебе немає недобрих звичок!”... Він, який ніколи не вчився малювати,
