Скло — своєрідний штучний матеріал. За хімічним складом воно може бути силі-катом одного металу або сплавом силікатів кількох металів. Кожен з силікатів має свою температуру плавлення (800° і ви-ще). Скло в розтопленому стані може роз-чиняти кварц, глинозем, різні оксиди або просто утворювати суміш з різними вог-нестійкими речовинами. Від його складу залежить більша чи менша різноманіт-ність його властивостей, які можна вико-ристати з практичними та художніми цілями. В останньому випадку вони слу-жать засобами художньої виразності. За складом і властивостями близькими до скла є глазурі та емалі на керамічних і металевих виробах.

Серед властивостей скла найціннішою є прозорість, якою воно часто не посту-пається перед повітрям. Скло може мати більший чи менший блиск та здатність за-ломлювати промені, подібно до коштовно-го каміння. Додаючи до скляної маси пев-них речовин, можна одержувати будь-які кольори: від найяскравіших та найніжніших, від прозорих, напівпрозорих, опа-лових до зовсім непрозорих. Скляні виро-би відзначаються хімічною стійкістю й добре миються. Властивості розтопленої скляної маси дають змогу виготовляти ви-роби різноманітних, найхимерніших форм. Поступово застигаючи, вона густішає й більш-менш довго зберігає пла-стичність, поволі перетворюється на твер-де скло, відоме своєю крихкістю. При сильному нагріванні скло знову розм'як-шується й набуває пластичності, подібно до воску та інших аморфних речовин [11;67]

Через недостатню термічну та меха-нічну міцність скла з нього виготовляють посуд переважно для пиття та зберігання рідин. Скломасу варили в глиняних гор-щиках при високій температурі з суміші піску, вапняку та поташу в спеціальних печах у формі, зрізаного конуса. Будівля над ними була такої ж форми, а все разом називалося гутою. Ця назва побутувала в багатьох країнах Європи. Через те й скло, яке вироблялося на гутах, стали називати гутним. Поряд з гутою існувало виробниц-тво поташу, яке називалося гутою. Через певний час ліс навколо гут і буд випалю-вався, звільнена площа використовувалася для хліборобства й називалася майда-ном. Часто тут виникали нові села та мі-стечка, в назвах яких збереглися слова: «гута», «була», «майдан». Гута і була, звільнивши від лісу навколо себе велику ділянку, переходили в інше місце.

Давньоруське склоробство, маючи не-великі масштаби та своєрідний асорти-мент виробів, могло зберігати характер міського ремесла. Але з появою виготов-лення скляного посуду та віконного скла починається спеціалізація окремих май-стерень: одні продовжують виробляти скляні прикраси, інші — обслуговують мо-нументальне будівництво, поставляючи віконне та мозаїчне скло, а також скляний посуд.

Після навали зберігається попит тіль-ки на скляний посуд та віконне скло, який задовольняється продукцією гутного ви-робництва, з невисоким технічним рівнем. Гути не були ремісничими підприємства-ми. Якщо коваль або гончар могли бути самостійними виробниками, які самі ство-рювали продукт ремісничої праці від по-чатку до кінця, то гути з їхньою органі-зацією та специфікою виробництва такої можливості не мали. Вони вимагали спеціального обладнання, відповідної спеціалізації робітників, виробничих та житлових приміщень. Крім заготівлі лісу на паливо та переробки деревного попелу на поташ, треба було робити заготівлю глиняної маси, вміти формувати з неї гор-щики чи тиглі, в яких варилося скло, ви-палювати їх, заготовляти шихту — суміш сировинних матеріалів за рецептами, які трималися у секреті, варити скло з шихти, нарешті, вміти різноманітними засобами формувати з розтопленого скла вироби. Усі перелічені виробничі процеси ніяк не могли виконуватися однією людиною, а отже, склоробство — розвиватися цеховим способом. Тому українські гути були ману-фактурами. Відомості про їхню діяльність в Україні зустрічаються в письмових дже-релах ще XV ст. [11;68]

Українське гутне скло розвинулося на основі багатої спадщини давньоруського міського склоробного ремесла. Ще до того, як навчилися формувати вироби видуванням, було набуто великого досвіду у фор-муванні виробів із гарячого скла витя-гуванням, ліпленням за допомогою мета-левих інструментів. У давньоруському склі обидва засоби поєдналися. Дослідни-ки вже звертали увагу, що серед скляних виробів, які вважаються давньоруськими, можна чітко розрізнити посуд XII ст. — тонкий, вишуканий за формами та оздоб-ленням, виконаний міськими майстрами, які обслуговували князівсько-боярські ко-ла, від грубуватих і в більшості примітив-них виробів XIII і XIV століть.

Вироби останнього типу відомі серед матеріалів розкопок та випадкових зна-хідок В.В.Хвойки та Б.І. й В.І.Ханенків. Вони якісно відмінні від витончених ви-робів давньоруських міських ремісників не тільки за своїми формами та декоруван-ням, але й за технологією виробництва, складом і властивостями скломаси. Усе ширше й різ-номанітніше використовується пластич-ність гарячого скла в створенні архітек-тонічної форми та в оздобленні посуду.

Пропорції та архітектоніка скляних виробів на той час не набули високої доско-налості, відзначалися незграбністю, гру-бістю. Периферійні майстри ще не оволо-діли формою й матеріалом, хоч і дістали у спадщину такі видатні засоби формоутво-рення, як видування, ліплення, розтягу-вання, пластичну обробку гарячого скла металевими інструментами. До цього слід додати ще й використання кольору, яке розвивалося в двох напрямах: 1) колір скломаси утворювався додаванням до шихти скломаси фарбівних оксидів. У та-кий спосіб давньоруські склороби здобува-ли надзвичайно красивий, насичений го-лубий (оксид міді), ніжний фіалкуватий (оксид марганцю), чорний (суміш кількох оксидів) та інші кольори; 2) використання природних властивостей сировини (піску, вапняку), наприклад наявності у їх складі оксидів заліза. Якщо сировина містить не-значну їх кількість, одержують прозоре, безбарвне скло. У протилежному випадку залежно від газового середовища при ва-рінні скла утворюється скло кількох ко-льорів: у окиснювальному середовищі —